Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Менше про кінські масті, — сухо нагадав йому Стефан Скеллен. — Більше конкретики. Кажи, що Бонгарт тобі доручив.

— Єгомосць пан Бонгарт писання написав, наказав сховати добре. До Фано й Клермонту наказав їхати і тудої вказаним особам писання оті у власні руки віддати.

— Листи? А що у них було?

— Та звідки ж мені, пане золотий, знати? Із читанням у мене не дуже, та й запечатані вони були пана Бонгарта перснем.

— Але до кого листи — пам’ятаєш?

— Аякже, пам’ятаю. Пан Бонгарт разів зо десять повторити наказав, куди тре’, кому тре’ писання ті віддати у власні руки. Оті ще й хвалили мене, що я хвацький парубок, а отой вельможний пан купець навіть денара дав…

— Кому ти листи передав? Кажи ж складніше!

— Перше писання було до майстра Естергазі, мечника і зброяра з Фано. А друге — до вельможного Хувенагеля, купця із Клермонту.

— Листи, може, при тобі відкривали? Може, хтось щось сказав, читаючи? Напруж пам’ять, хлопе.

— Та не пам’ятаю. Тоді не зауважив, а зара’ якось згадувати не хочеться…

— Муне, Олє. — Скеллен махнув ад’ютантам, анітрохи не підвищивши голосу. — Узяти хама на двір, спустити штани, відрахувати тридцять нагаїв.

— Пам’ятаю! — крикнув хлопець. — Оце зараз згадав!

— Для пам’яті, — вишкірив зуби Пугач, — нема нічого кращого, ніж мед із горіхами або нагайка на сраці. Кажи.

— Як у Клермонті пан купець Хувенагель писання читав, то тамочки іще один єгомосць був, малий такий, справжній половинчик. Пан Хувенагель до того казав… Ееее… Казав, що оце йому пишуть, що тут скоренько така на мурені веремія може початися, якої і світ не бачив. Так і сказав!

— Не помиляєшся?

— Матері моєї могилою клянуся! Не наказуйте бити мене, пане золотий! Помилуйте!

— Ну-ну, встань, чобіт мені не слинь! На, от тобі денара.

— Стократно дякую… Ласкаво…

— Кажу ж, чобіт не слинь мені. Олє, Муне, ви розумієте, що тут до чого? Що має спільного мурена…

— Арена, — сказав раптом Бореас Мун. — Не мурена, а арена.

— Авжеж! — крикнув хлопець. — Так і сказав! Ви наче при тому були, пане золотий!

— Арена й веремія! — Оль Гарсгайм ударив кулаком об долоню. — Умовний шифр, але не дуже складний. Легкий. Веремія, арена — то ж застереження перед погонею чи облавою. Бонгарт їх попередив, аби тікали! Але перед ким? Перед нами?

— Хтозна, — замислено сказав Пугач. — Хтозна. Треба буде людей у Клермонт послати… І до Фано. Займешся тим, Олє, даси завдання групам… Слухай-но, хлопе…

— Як накажете, пане золотий!

— Коли ти від’їжджав із листами Бонгарта з Ревнощів, він, як розумію, і далі там був? І готувався у дорогу? Поспішав? Говорив, може, куди збирається?

— Не говорив. Та й до дороги йому ніяк було готуватися. Одежину, що мав кров’ю жахливо забризкану, прати й чистити собі наказав, а сам у сорочці й підштаниках одних ходив, але мечем підперезаний. Але думаю, що він поспішав. Він же ж Щурів побив і голови їм відрізав для нагороди, тре’ було йому їхати й про оту нагадати. Та й ту Фальку він же для того захопив, аби живцем до когось доставити. Ну, бо ж такий його фах, ні?

— Та Фалька… Ти її добре бачив? Чого регочеш, дурню?

— Йой, пане золотий! Чи я її добре бачив? Та ще й як! Із деталями!

* * *

— Роздягайся, — повторив Бонгарт, а в голосі його було щось таке, що Цірі мимоволі зіщулилася.

Але бунт відразу переміг.

— Ні!

Не побачила кулака, навіть не вловила оком руху. В очах їй блиснуло, земля гойднулася, втекла з-під ніг і раптом болісно гепнула її у стегно. Щока й вухо горіли вогнем — вона зрозуміла, що вдарив не кулаком, а лише тильним боком долоні.

Устав над нею, присунув до її обличчя кулак. Бачила важкий перстень у формі черепу, який мить тому, наче шершень, укусив її за обличчя.

— Ти заборгувала мені один передній зуб, — сказав він холодно. — Тому наступного разу, коли я почую «ні», виб’ю тобі відразу два. Роздягайся.

Вона підвелася непевно, тремкими руками почала розпинати пряжки і ґудзики. Присутні в корчмі «Під головою химери» селяни забурмотіли, закашляли, вибалушили очі. Власниця корчми, вдова Гулуе, схилилася під шинквас, удаючи, що щось там шукає.

— Стягай із себе все. До останньої ганчірки.

Їх тут немає, думала вона, роздягаючись і тупо дивлячись у підлогу. Нікого тут немає. І мене також тут немає.

— Ноги розстав.

Мене взагалі тут немає. Те, що зараз станеться, взагалі мене не стосується. Взагалі. Анітрохи.

Бонгарт засміявся.

— Ти, здається, занадто собі лестиш. Мушу розвіяти ті мрії. Я роздягаю тебе, ідіотко, аби перевірити, чи не укрила ти на собі магічних сіглів, гексів чи амулетів. А не для того, аби милувати око твоєю гідною співчуття голизною. Не уявляй собі диявол знає чого. Ти худий, плаский, наче дошка, підліток, а до того ж — гидка, як тридцять сім нещасть. Вірю, що, якби навіть мене добряче підперло, волів би я трахнути індика.

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!