Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Ви ні про що інше й балакати не вмієте, — заявив Бореас Мун, притримуючи буланого жеребчика й чекаючи, поки Кенна і Хлоя з ним порівняються. — А тут не хрінами воювати доведеться, мої пані! — промовив, продовжуючи їхати біля дівчат. — Бонгарт, хто його знає, мало має на мечах рівних. Радий би я був, якби виявилося, що немає поміж ним та паном Скелленом сварки чи ворожнечі. Якби все саме собою розійшлося.

— А я того зрозуміти не можу, — признався іззаду Андрес Віерни. — Ми ж наче чарівника якогось шукати повинні були, для того ж нам і чуйну дали, Сельборн Кенну, що отут присутня. А зараз про Бонгарта якогось мова пішла й про дівчину якусь!

— Бонгарт, мисливець за нагородами, — відкашлявся Бореас Мун, — мав із паном Скелленом умову. Й умову ту порушив. Пообіцяв пану Скеллену, що оту дівчину вб’є, але при житті її залишив.

— Бо йому, напевне, хтось інший більше грошви за живу її давав, аніж Пугач за мертву, — стенула плечима Хлоя Штітц. — Такі вже вони і є, ті мисливці за нагородами. Честі у них і шукати не можна!

— Бонгарт інший був, — заперечив, озираючись, Фріпп Молодший. — Бонгарт від даного слова ні разу не відмовлявся.

— Тим і дивніша справа, що почав раптом.

— І чому б то, — запитала Кенна, — ота дівчина ніби важлива така? Та, що мала вбитою бути, але не вбита?

— А нам що до того? — скривився Бореас Мун. — Ми накази маємо! А пан Скеллен у праві свого добиватися. Мав Бонгарт Фальку засікти, але не засік. Тож правом пана Скеллена є зажадати, аби доповів той йому про справу.

— Той Бонгарт, — повторила переконано Хлоя Штітц, — має намір за живу більше грошви, ніж за мертву, взяти. Ото й уся таємниця.

— Пан коронер, — сказав Бореас Мун, — також так спочатку думав. Що Бонгарт одному барону з Ґесо, який на банду Щурів дуже вже уївся, живу Фальку пообіцяв, для сваволі і щоби повільно замучити. Але так уже вийшло, що воно неправда. Невідомо, для кого Бонгарт живу Фальку зберіг, але напевне не для того барона.

* * *

— Пане Бонгарте! — Товстий елдорман Ревнощів вкотився у корчму, сапаючи й важко дихаючи. — Пане Бонгарте, збройні у селищі! На конях їдуть!

— Теж мені новина. — Бонгарт витер тарілку хлібом. — Було б чому дивуватися, якби їхали вони, бодай, на мавпах. Скільки?

— Четверо!

— А одяг мій де?

— Ледве випраний… Не висох…

— Хай вас зараза. Доведеться гостей у спідньому вітати. Але, по правді, які гості, таке й вітання.

Він поправив застібнутий на білизні пояс із мечем, заткнув підв’язки кальсонів за халяви чобіт, шарпнув за ланцюг, прип’ятий до нашийника Цірі.

— На ноги, Щурице.

Коли вивів її на ґанок, четвірка кінних уже наближалася до заїжджого двору. Видно було, що мали позаду довгий шлях по бездоріжжю та непогоді, — одяг, упряж і коні вкриті були підсохлим брудом та пилюкою.

Було їх четверо, але вели й одного заводного. Побачивши заводного, Цірі відчула, що робиться їй раптом гаряче, хоча день був дуже холодним. Була то її власна ряба, все ще під її сідлом та з її вуздечкою. І налобник, подарунок від Містле. Вершники були з тих, що вбили Готспорна.

Затрималися перед заїжджим двором. Один, напевне головний, під’їхав ближче, зламав перед Бонгартом ковпак із куниці. Був засмаглим і носив чорні вусики, що виглядали наче накреслена вугіллям риска над верхньою губою. Та верхня губа, як помітила Цірі, раз у раз у нього корчилася — той тик призводив до того, що тип постійно виглядав розлюченим. А може, розлюченим він і був?

— Чолом, пане Бонгарте!

— Чолом, пане Імбра. Чолом вашмосцям. — Бонгарт, не поспішаючи, зачепив ланцюг Цірі за гак на стовпі. — Вибачте, що у кальсонах, але ж не сподівався. Далекий за вами шлях, ох, далекий… З Ґесо аж сюди, до Еббінґу, пригнало вас? А як шановний барон? Чи здоровий?

— Як огірочок, — байдуже відповів засмаглий, знову кривлячи верхню губу. — Але немає часу теревенити. Поспішаємо ми.

— Я, — Бонгарт підтягнув пояс і кальсони, — аж ніяк вас не тримаю.

— Дійшла до нас звісточка, що ти Щурів побив.

— То правда.

— І що, згідно з обітницею, що ти барону дав, — засмаглий і надалі вдавав, що не бачить Цірі на ґанку, — Фальку ти живою взяв.

— І це також правда, як мені бачиться.

— Тоді пощастило тобі там, де нам не фартило. — Засмаглий глянув на рябу. — Добре. Заберемо дівку та їдьмо додому. Руперт, Ставро, забирайте її.

— Повільніше, Імбро, — підняв долоню Бонгарт. — Нікого ви не заберете. І це з тієї простої причини, що я вам не дам. Роздумав я. Залишу цю дівчину собі, для власного мого ужитку.

Попередня
-= 48 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!