Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

* * *

— Дванадцять годин після процедури. Згідно з очікуваннями, прийшов четвертий кардинальний прояв запалення — dolor. Хвора кричить від болю, гарячка й тремтіння збільшилися. Не маю нічого, жодного засобу, який я міг би їй дати. Маю невелику кількість датурового[2] еліксиру, але дівчина заслабка, аби пережити його дію. Маю я також трохи аконіту, але аконіт убив би її точно.

* * *

— П’ятнадцята година після процедури. Світанок. Хвора непритомна. Гарячка різко зростає, тремор посилюється. Також почалися сильні корчі м’язів обличчя. Якщо це правець, дівчині кінець. Утім, є сподівання, що це просто лицевий нерв… Або трійчастий… Або обидва… Дівчина тоді буде знівечена… Але залишиться живою…

Висогота глянув на пергамент, на якому не написав жодної руни, жодного слова.

— За умови, — сказав глухо, — що переживе зараження.

* * *

— Двадцята година після процедури. Гарячка посилилася. Rubor, calor, tumor і dolor майже досягли, як мені здається, меж можливого. Але дівчина не має шансу пережити — або хоча б дожити — до тих меж. Тож я записую… Я, Висогота із Корво, не вірю в існування богів. Але якби вони випадково існували, нехай опікуються цією дівчиною. І нехай вибачать мені те, що я зробив… Якщо те, що я зробив, виявиться помилкою.

Висогота відклав перо, потер повіки, що напухли й свербіли, притиснув кулаки до скронь.

— Я дав їй суміш датури й аконіту, — сказав глухо. — Найближчі години вирішать усе.

* * *

Він не спав, просто дрімав, коли із дрімоти вирвали його стук і гримотіння, супроводжувані стогоном. Скоріше люті, ніж болю.

Назовні стояв день, крізь шпарини віконниць просочувалося слабке світло. Пісочний годинник пересипався до кінця, причому давно — Висогота, як завжди, забув його перевернути. Каганець ледь теплився, рубіновий жар із вогнища слабко освітлював кут кімнати. Старець устав, відсунув імпровізовану завісу з ковдр, якими він вигородив нари від решти приміщення, аби забезпечити хворій спокій.

Хвора вже встигла встати з підлоги, на яку мить тому гепнулася, сиділа, згорблена, на краю лігвища, намагаючись почухати обличчя під пов’язкою. Висогота відкашлявся.

— Я просив би, аби ти не вставала. Ти занадто слабка. Якщо чогось бажаєш, крикни. Я завжди поблизу.

— Я саме не хочу, аби ти був поблизу, — сказала вона тихо, кутиком рота, але абсолютно чітко. — Хочу попісяти.

Коли він повернувся, аби забрати нічний горщик, вона лежала на нарах навзнак, обмацуючи перев’язане обличчя, де стрічки бандажу перемотували чоло й шию. Коли він за мить підійшов до неї, пози вона не змінила.

— Чотири доби? — запитала, дивлячись у стелю.

— П’ять. Минула майже доба від нашої останньої розмови. Ти проспала цілу добу. То добре. Ти потребуєш сну.

— Я почуваюся краще.

— Я радий те чути. Знімемо бинти. Я допоможу тобі встати. Ухопися за мою руку.

Рана гоїлася добре й сухо, цього разу вони справилися майже без болісного відривання бинтів від струпу. Дівчина обережно торкнулася щоки. Скривилася, але Висогота знав, що не тільки через біль. За кожним разом вона знову з’ясовувала величину рани, визначала її розміри. Розуміла — із жахом, — що те, що вона відчувала раніше на дотик, не було кошмаром, викликаним гарячкою.

— Маєш тут якесь дзеркало?

— Не маю, — збрехав він.

Вона глянула на нього, чи не вперше, мабуть, цілковито притомно.

— Це значить, що все настільки погано? — запитала, обережно ведучи пальцями по швах.

— То дуже велика рана, — пробурмотів він, злий на себе за те, що виправдовується і щось пояснює шмаркачці. — Обличчя у тебе все ще дуже спухле. За кілька днів ми знімемо шви, а до того часу я буду прикладати арніку та витяжку з вербени. Не стану вже замотувати тобі усю голову. Добре гоїться. Справді добре.

Вона не відповіла. Рухала губами і щелепою, морщилася і кривила обличчя, випробовуючи, що рана дозволяє, а чого — ні.

— Я приготував юшку з голуба. Поїси?

— Поїм. Але цього разу спробую сама. То принизливо, коли тебе годують, наче паралітичку.

Їла вона довго. Дерев’яну ложку підносила до губ обережно і з таким зусиллям, начебто важила та фунта зо два. Але впоралася без допомоги Висоготи, який з інтересом придивлявся до неї. Висогота був допитливим — і допитливість свою ледь стримував. Знав, що разом із поверненням до дівчини здоров’я почнеться обмін фразами, які можуть пролити світло на таємничу справу. Знав і не міг дочекатися тієї хвилини. Надто довго він мешкав сам-один на пустині.


  2 Датуровий — від лат. datura, назва рослини дурман.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!