Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Натовп гарчав і плескав. Наркотик діяв. Цірі тряслася в ейфорії, погляд її і слух реєстрували все, будь-яку дрібницю. Вона чула регіт Хувенагеля, пропитий сміх маркізи, поважний голос бурмістра, холодний бас Бонгарта, верески жреця — охоронця звірів, писки жінок і плач дітей. Бачила вона темні патьоки крові на колодах, що огороджували арену, заґратовану смердючу діру в них. Блискучі від поту, по-скотинячи скривлені морди над балюстрадою.

Раптом — заворушення, високі голоси, прокльони. Озброєні люди, що розпихають натовп, але ось вони загрузли, увіткнулися у стіну озброєної протазанами стражі. Одного з тих людей вона вже бачила, пам’ятала засмагле обличчя і чорні вусики, що виглядали, наче риска, намальована вугіллям над верхньою губою, що раз у раз тремтіла у тику.

— Пане Віндзоре Імбра? — голос Хувенагеля. — З Ґесо? Сенешаль благородного барона Касадея? Вітаємо, вітаємо закордонних гостей. Займіть місця, видовище зараз почнеться. Але, прошу, не забудьте заплатити на вході!

— Я тут не для розваг, пане Хувенагелю! Я тут у справах служби! Бонгарт знає, про що я говорю!

— Справді? Лео! Ти знаєш, про що говорить пан сенешаль?

— Без насмішок! Нас тут п’ятнадцятеро! Ми по Фальку приїхали! Давайте нам її, бо буде погано!

— Не розумію твоєї екзальтації, Імбро, — насупив брови Хувенагель. — Але звертаю увагу: тут не Ґесо чи земля вашого барона, власного пана. Станете галасувати й буянити, то накажу вас звідси палицями погнати!

— Без образ, пане Хувенагелє, — здав назад Віндзор Імбра, — але закон за нами! Присутній тут Бонгарт пообіцяв Фальку пану барону Касадею. Слово дав. Нехай же від даного слова не відмовляється!

— Лео? — Хувенагель затряс щоками. — Ти знаєш, про що то він?

— Знаю і визнаю його рацію. — Бонгарт устав, недбало махнув рукою. — Не стану з вами сперечатися чи чинити протидії. Дівчина оно, усі її бачать. Кому треба, нехай бере.

Віндзор Імбра остовпів, губа в нього аж затряслася.

— Як так?

— Дівчина, — повторив Бонгарт, підморгуючи Хувенагелю, — для того, хто захоче її з арени забрати. Живою чи мертвою, то відповідно до смаку й бажання.

— Як так?

— Суча лапа, я потроху втрачаю миролюбність! — Бонгарт уміло вдав злість. — Ніц, тільки «як» та «як»! Проклятуща шарманка! Як? А як собі захочеш! Воля твоя, хоч би й м’ясо отрутою змочи та кинь їй, наче вовчиці. Але не знаю, чи вона зжере. Бо на дурну не скидається, вірно ж? Ні, Імбро. Хто дістати її хоче, мусить сам до неї піти. Туди, на арену. Хочеш Фальку? То бери її!

— Ти мені ту Фальку під носа сунеш, наче сомові жабу на гачку, — загарчав Віндзор Імбра. — Я тобі, Бонгарте, не довіряю. Носом чую, що у принаді тій сидить прихований якийсь гак залізний!

— Можу тільки привітати із носом, чутливим до заліза. — Бонгарт вийняв з-під лавки отриманий у Фано меч, витягнув його з піхов і кинув на арену, так уміло, що зброя увіткнулася у пісок вертикально, за два кроки перед Цірі. — Ось тобі й залізо. Явне, аж ніяк не приховане. Бо я за тою дівкою не стоятиму, хто захоче — най бере її. Якщо взяти зуміє.

Маркіза де Немент-Уйвар нервово засміялася.

— Якщо взяти її зуміє! — повторила пропитим контральто. — Бо зараз уже тільце має меча. Браво, мосьпане Бонгарте. Жорстоким мені здавалося віддати те тільце беззбройним на поталу отим лапсердакам.

— Пане Хувенагелю. — Віндзор Імбра взявся руки в боки, навіть не подивившись на худу аристократку. — То ж під вашим заступництвом розігрується отой вертеп, бо ж і театр той ваш. Скажіть тільки мені, згідно з чиїми правилом і законом грати ми маємо: згідно з вашим чи Бонгартовим?

— Згідно з театральним, — зареготів Хувенагель, трясучи черевом і бульдожими щоками. — Бо хоча й направду театр мій, але ж клієнт — наш господар, він платить, він вимагає! То клієнт і встановлює правила. А ми ж, купці, згідно із тими правилами мусимо чинити: чого клієнт жадає, те йому й дати потрібно.

— Клієнт? Чи то — оці люди? — Віндзор Імбра широким жестом обвів заповнені лавки. — Оті всі люди прийшли сюди й заплатили, аби насолоджуватися видовищем?

— Справа є справою, — відповів Хувенагель. — Якщо є попит, чому б його не продавати? Платять люди за бій вовків? За бійку ендріаг і аардварків? За цькування собаками борсука у діжці чи виверни? Чому ти так дивуєшся, Імбро? Людям забави та ігрища — наче хліба шматок, а ще й важливіші за хліб. Багато з тих, що сюди прийшли, останню монетку в себе від рота відірвали. А глянь на них, як у них очі сяють. Дочекатися не можуть, коли забава почнеться.

— Але забаві, — додав, усміхаючись із насмішкою, Бонгарт, — треба зберігати хоча б видимість спорту. Борсук, як собаки його з діжки витягнуть, може зубиськами кусатися, бо то — спортивно. А дівчина має клинок. Нехай і тут буде спортивно. Що, добрі люди? Я правий?

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!