Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Глядачі верещали, свистіли, тупотіли й вили. Маркіза де Немент-Уйвар вклала долоні поміж стиснутих стегон, облизувала блискучі губи й сміялася хрипким нервовим контральто. Нільфгардський ротмістр резерву був блідим, наче веліновий папір. Якась жіночка намагалася закрити очі дитині, а та виривалася. Сивий старий у першому ряду раптово й голосно зблював, опустивши голову між колінами.

Кінська Шкіра хлипав, тримаючись за обличчя, з-під пальців його лилася кров, змішана зі слиною і слизом. Амарант бився і верещав, наче свиня. Ковтун перестав дряпати колоди, слизькі від крові, що витікала з нього у такт ударам серця.

— Рятуууйтеее! — вив Амарант, судомно притримуючи нутрощі, що лізли з черева. — Друууузі! Рятуууйтеее!

— Пхиии… бхууу… бхиии… — плював і шмаркав кров’ю Кінська Шкіра.

— Убий-йо-го! Убий-йо-го! — скандували глядачі, тупаючи у ритм.

Старого, що блював, зіпхнули з лавки й вигнали копняками з галереї.

— Діаманти проти горіхів, — пролунав серед того рейваху насмішкуватий бас Бонгарта, — що ніхто вже не відважиться вийти на арену. Діаманти проти горіхів, Імбро! А, що я там — навіть проти горіхової шкаралупи!

— У-би-ти! — ричання, тупання, плеск у долоні. — У-би-ти!

— Мосьпанно! — крикнув Віндзор Імбра, жестами підзиваючи підлеглих. — Дозволь забрати поранених! Дозволь зійти на арену й забрати їх, поки вони не стекли кров’ю і не померли! Будь людяною, мосьпанно!

— Людяною, — із зусиллям повторила Цірі, відчуваючи, як тільки зараз починає бити її адреналін.

Швидко опанувала себе серією вивчених вдихів.

— Зійдіть і заберіть їх, — сказала. — Але сходьте без зброї. Будьте й ви людяні. Хоча б раз.

— Нііііі! — гарчав і скандував натовп. — У-би-ти! У-би-ти!

— Ви сучі скоти! — Цірі розвернулася, танцюючи, обводячи поглядом трибуни й лавки. — Ви нікчемні свині! Каналії! Сучі сини запиршевлені! Крові хочете? То ходіть сюди, спускайтеся, посмакуйте й понюхайте! Вилижіть її, поки не засохла! Скоти! Вампіри!

Маркіза охнула, затряслася, закотила очі й м’яко притиснулася до Бонгарта, не виймаючи рук з-поміж стегон. Бонгарт скривився і відсунув її від себе, навіть не намагаючись залишатися делікатним. Натовп вив. Хтось кинув на арену надгризену ковбасу, ще хтось — черевик, ще хтось кинув огірок, цілячи у Цірі. Вона розсікла огірок ударом меча, здійнявши ще голосніший крик.

Віндзор Імбра і його люди підняли Амаранта й Кінську Шкіру. Амарант, як його торкнулися, загарчав, а Кінська Шкіра відразу зомлів. Ковтун і Ставро не подавали жодних ознак життя. Цірі відступила так, щоб стояти якнайдалі, наскільки дозволяла арена. Люди Імбри також намагалися тримати дистанцію.

Віндзор Імбра стояв нерухомо. Чекав, поки витягнуть поранених і забитих. Дивився на Цірі з-під примружених повік, а долоню мав на руків’ї меча, якого, не зважаючи на обіцянку, не відіп’яв, сходячи на арену.

— Ні, — застерегла вона, ледь ворухнувши губами. — Не змушуй мене. Прошу.

Імбра був блідий. Натовп тупав, гарчав і вив.

— Не слухай її! — Бонгарт знову перекричав рейвах. — Дістань меча! В іншому разі піде світом, що ти боягуз і засранець! Від Альби до Яруги всі дізнаються, що Віндзор Імбра втік від малолітньої дівчини, підібгавши хвоста, наче дворова шавка!

Клинок Імбри на палець висунувся з піхов.

— Ні, — сказала Цірі.

Клинок сховався.

— Боягуз! — крикнув хтось із натовпу. — Гівноїд! Заяча шкіра!

Імбра з кам’яним виразом на обличчі підійшов до краю арени. Перш ніж схопитися за простягнуті згори руки товаришів, повернувся ще раз.

— Ти ж знаєш, дівко, що тебе чекає, — сказав сухо. — Ти ж знаєш уже, ким є Лео Бонгарт. І знаєш уже, що Лео Бонгарт уміє. Що його збуджує. Тебе стануть випихати на арени. Станеш убивати на потіху таким свиням і сволоті, як ці тут. І для ще гірших від них. А коли вже те, що ти вбиваєш, розважати їх перестане, коли Бонгарту набридне завдавати тобі образи, тоді тебе вб’ють. Випустять на арену стільки, що ти не зумієш захистити спину. Або випустять собак. А собаки тебе розірвуть, а хами стануть нюхати кров і плескати у долоні. А ти здохнеш на скривавленому піску. Так, як помирають сьогодні ті, кого ти посікла. Пригадаєш мої слова.

Дивно, але тільки зараз вона звернула увагу на невеличкий гербовий щит на його емальованому ринграфі.

Срібний зіп’ятий єдиноріг на чорному полі.

Єдиноріг.

Цірі опустила голову. Дивилася на ажурний клинок меча.

Раптом стало дуже тихо.

— Велике Сонце, — відізвався раптом мовчазний до того часу Деклан Рос еп Мельхлад, нільфгардський ротмістр резерву. — Ні. Не роби того, дівчино! Ne tuv’en que’ss, luned!

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!