Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Цірі поволі повернула Ластівку в руці, сперла руків’ям у пісок. Зігнула коліно. Притримуючи клинок правицею, лівою точно спрямувала вістря під грудину. Вістря миттєво пробило одяг, укололо її.

Тільки б не розплакатися, подумала Цірі, щоразу сильніше напираючи на меч. Тільки не плакати, немає чого і над чим. Один сильний рух — і буде по всьому… По всьому…

— Не зумієш, — пролунав у повній тиші голос Бонгарта. — Не зумієш, відьмачко. У Каер Морені навчили тебе вбивати, тож ти й убиваєш, наче машина. Рефлекторно. Для того щоб убити себе, потрібні характер, сила, рішучість і відвага. А тому вони не могли тебе навчити.

* * *

— Як бачиш, він був правий, — із зусиллям сказала Цірі. — Я не зуміла.

Висогота мовчав. Тримав шкірку нутрії. Нерухомо. Вже якийсь час. Майже забув про ту шкірку, як слухав.

— Я побоялася. Була боягузкою. І заплатила за те. Так, як платить будь-який боягуз. Болем, ганьбою, паскудним приниженням. І жахливою відразою до себе самої.

Висогота мовчав.

* * *

Якби тої ночі хтось підкрався до хати із запалою стріхою, якби зазирнув через шпарину в віконниці, то побачив би у скупо освітленій хаті сивобородого старця і попелястоволосу дівчину, які сиділи біля каміну. Помітив би, що обоє вони мовчать, вдивляючись у рубінове вугілля.

Але того ніхто не міг побачити. Хата із запалою і замшілою стріхою була добре захована серед туманів і випарів, серед безкрайніх трясовин, на мочарах Переплуту, куди ніхто не відважувався заходити.

Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров.

Буття, 9:6

Багато живих заслуговують на смерть. А декотрі з померлих заслуговують на життя. Ти можеш їм його повернути? Тоді не надто квапся ухвалювати смертні вироки. Адже навіть наймудріші не бачать усіх розв’язок.[16]

Дж. Р. Р. Толкін

Воістину, велику треба мати зарозумілість і велике засліплення, аби кров, що ллється з ешафоту, звати справедливістю.

Висогота з Корво


Розділ 5

— Що відьмак шукає у моїх краях? — повторив запитання Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, вже явно роздратований мовчанням, що затягнулося. — Звідки відьмак прибуває? Куди наміряється? Із якою метою?

Так ото закінчується гра у добрі вчинки, подумав Ґеральт, дивлячись на позначене старими шрамами обличчя префекта. Так закінчується гра у шляхетного відьмака, милосердного стосовно банди засраних лісовиків. Так закінчується прагнення комфорту й ночівлі по заїжджих дворах, у яких завжди знайдеться філер. Такі ось наслідки подорожування з балакуном-віршомазом. І сиджу я тепер у приміщенні без вікон, що нагадує келію, на твердому, примонтованому до підлоги стільці для допитуваних, а на бильцях того крісла — як же цього не помітити? — є ухвати й шкіряні паски. Для того, щоб зв’язувати руки й фіксувати шию. Поки що вони не використані — але ж вони є.

І як воно, на хрін, мені викрутитися тепер із цих проблем?

* * *

Коли після п’яти днів мандрів із зарічними бортниками вони нарешті вигулькнули з пущі й увійшли у заболочений чагарник, дощ ущух, вітер розігнав випари й мокрий туман, крізь хмари пробилося сонце. А на сонці зблиснули сніжною біллю верхівки гір.

Якщо донедавна явною цезурою, кордоном була для них річка Яруга і саме її перетин означав чіткий перехід до наступного, серйознішого етапу подорожі, то тепер вони ще сильніше відчули, що ото наближаються до краю, до межі, до місця, з якого можливо тільки відступати. Відчували те всі, із Ґеральтом на чолі, — не можна було думати інакше, з ранку до вечора маючи перед очима гірський ланцюг, що поставав на півдні й загороджував шлях: потужний, зубатий, сяючий снігами й льодовиками. Гори Амелл. І те, що поставало навіть вище зубчастої пилки Амеллу, грізно-величний, гранчастий, наче вістря мізерікорду, обеліск Горгони, Гори Диявола. Вони про те не розмовляли, не дискутували, але Ґеральт відчував, що думають про це — усі. Бо йому, коли він поглядав на ланцюг Амеллу і на Горгону, думка про те, щоб продовжувати марш на південь, також здавалася чистої води безумством.

На щастя, виявилося, що потреби йти й далі на південь не буде.

Звістку цю приніс їм саме той кудлатий бортник із пущі, завдяки якому вони п’ять останніх днів виступали для тої компанії збройним ескортом. Той чоловік і батько вродливих гамадріад, біля яких він виглядав, наче кабан біля кобилки. Той, який намагався перехитрити їх, стверджуючи, що друїди з Каед Ду пішли на Стоки.


  16 Переклад К. Онищук.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!