Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Ґеральт трохи звів брови.

— Нехай ти досить насмішкувато відгукнувся про мої методи й про моє бачення світу законності, але ти, мій дорогоцінний відьмаче, послужиш реалізації цього бачення. Повторюю: я присягався собі, що ті, хто порушує закон, отримують своє. Усі. Від того манюпаса, що обманює на торгу з вагами, до того, хто рубнув десь по дорозі транспорт луків і стріл для війська. Розбійники, крадії, злодії, нападники. Ті, хто голосно зветься войовниками за свободу, терористи з організації «Вільні Стоки». І Соловей. Передусім — Соловей. Солов’я мусить спіткати кара, а засоби мені байдужі. Аби швидше. Поки не оголосили амністію і він не вивернувся… Відьмаче, я вже з місяць чекаю на щось, що дозволить мені випередити його хоча б на хід. Що дозволить мені керувати ним, зробити так, щоби він зробив помилку, ту єдину рішучу помилку, яка його знищить. Я маю говорити далі чи ти вже про все здогадався?

— Здогадався, але говоріть.

— Таємничий напівельф, начебто ініціатор і підбурювач замаху, застерігав Солов’я перед відьмаком, наголошував на обережності, радив полишити завзятість, бундючну нахабність і фанфаронство. Знаю, що не без причини. Втім, це застереження піде на марне. Соловей зробить помилку. Атакує попередженого вже відьмака, готового до захисту. Атакує відьмака, який на атаку чекатиме. І те буде кінцем розбійника Солов’я. Хочу укласти з тобою домовленість, Ґеральте. Будеш моїм коронним відьмаком. Не переривай. Домовленість проста: кожна сторона зобов’язується і кожна зобов’язань дотримується. Ти прикінчиш Солов’я. А я взамін…

Він замовк на хвилину, хитро усміхаючись.

— Я не стану розпитувати, хто ви всі такі, звідки прибули, куди й навіщо мандруєте. Не запитаю, чому один із вас мовить із ледь помітним нільфгардським акцентом, а від другого інколи тікають собаки й коні. Не накажу відібрати у трубадура Любистка тубус із записками, не стану перевіряти, про що ті записки говорять. А імператорську контррозвідку проінформую про вас, лише коли Соловей буде мертвим або у моєму підвалі. Навіть пізніше — навіщо мені поспішати? Дам вам час. І шанс.

— Шанс на що?

— На те, щоб дістатися до Туссану. До того смішного князівства, чиї кордони не насмілюється порушувати навіть нільфгардська контррозвідка. А потім багато що може змінитися. Буде амністія. Може, буде перемир’я за Яругою. Може, навіть довгий мир.

Відьмак довго мовчав. Покалічене обличчя префекта було нерухомим, око його палало.

— Згода, — сказав нарешті Ґеральт.

— Без торгу? Без умов?

— Із двома.

— А як би інакше. Слухаю.

— Спершу я мушу на кілька днів поїхати на захід. Над озеро Мондуїрн. До друїдів, бо ж…

— Чи ти дурня з мене робиш? — різко обірвав Фулько Артевельде. — Чи ти мене надурити хочеш? Який ще захід? Куди твій шлях веде — то кожен відає! У тому числі й Соловей, який власне на твоєму шляху поставить засідку. На півдні, у Бельгавені, у місці, де долину Неві перетинає долина Сансретур, що веде до Туссену.

— Чи те має значити…

— …що над Лох Мондуїрн друїдів немає. Уже близько місяця. Помандрували вони долиною Сансретур до Туссану, під крило й опіку княжни Анарієтти з Боклера, що має слабкість до різноманітних чудаків, безумців та дивакуватих осіб. Охоче надає таким притулок у своїй казковій країнці. Та ти ж про те знаєш, відьмаче. Не роби з мене дурня. Не намагайся мене підманути!

— Не стану намагатися, — повільно промовив Ґеральт. — Даю слово, що не намагатимуся. Завтра рушаю до Бельгавену..

— Чи ти ні про що не забув?

— Ні, не забув. Моя друга умова — хочу Ангулему. Зробиш для неї амністію і випустиш із темниці. Коронному відьмаку потрібен свій коронний свідок. Швидко, погоджуєшся чи ні?

— Погоджуюся, — майже відразу відповів Фулько Артевельде. — В мене немає виходу. Ангулема — твоя. Бо я ж знаю, що ти вирішив співпрацювати зі мною тільки заради неї.

* * *

Вампір, що їхав пліч-о-пліч із Ґеральтом, слухав уважно і не перебивав. Відьмак не помилявся в його проникливості.

— Нас п’ятеро, а не четверо, — підсумував він швидко, щойно Ґеральт закінчив оповідати. — Уп’ятьох ми мандруємо з кінця серпня, уп’ятьох перейшли Яругу. А косу Мільва відрізала собі тільки у Заріччі. Якийсь тиждень тому. Твоя світловолоса протеже про косу Мільви знає. Але не дорахувалася, що нас п’ятеро. Дивно.

— Але чи найдивніше у всій цій історії?

— Отож бо. Найдивніше — це Бельгавен. Містечко, у якому нібито поставили нам засідку. Містечко, що лежить глибоко у горах, на перетині долини Неві й перевалу Теодуль…

— Куди ніколи ми не планували їхати, — закінчив відьмак, підганяючи Плітку, що почала відставати. — Три тижні тому, коли отой розбійник Соловей приймав від якогось там напівельфа доручення на моє вбивство, були ми в Анґрені, прямували до Каед Ду, лякаючись трясовин Їзгіта. Ми навіть не знали, чи доведеться нам перейти Яругу. До диявола, ми ще й сьогодні вранці не знали…

Попередня
-= 67 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!