Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Припиніть! — верещав Любисток. — Припиніть, ви, кляті ідіоти!

Кагір нарешті вибив землю з-під ніг Ґеральта, гепнув його, коли той намагався підвестися, у зуби. Ще й додав — аж задзвеніло. Ґеральт згорнувся, напружився і копнув його, втім, у пах не поцілив, поцілив у стегно. Вони схопилися знову, перекинулися, покотилися, б’ючи один одного куди прийдеться, осліплені ударами й курявою, що лізла їм в очі.

І раптом роз’єдналися, покотилися у різні боки, ховаючи голови від свисту ударів.

Мільва, знявши зі стегон товстий шкіряний ремінь, схопившись за клямру, закрутивши шкіру навколо зап’ястка, підскочила до войовників і почала їх шмагати, з-за голови, з усіх сил, не жаліючи ані ременя, ані руки. Ремінь свистів і з сухим лясканням спадав на руки, плечі й спини і Кагіра, і Ґеральта. Коли ті розділилися, Мільва стрибала від одного до іншого наче коник, продовжуючи лупити їх справедливо, так, аби жоден не отримав менше чи більше за іншого.

— Ви дурні дурнуваті! — кричала, із лясканням луплячи Ґеральта через спину. — Дурбецели дурбецельні! Ото я вас розуму навчу, обох! Досить! — кричала ще голосніше, шмагаючи Кагіра по руках, якими той заслоняв голову. — Пройшло вам? Заспокоїлися?

— Уже! — завив відьмак. — Досить!

— Досить! — вторував йому Кагір, згорнувшись у клубок. — Вистачить!

— Вистачить, — сказав вампір. — І справді вже вистачить, Мільво.

Лучниця дихала важко, витираючи лоба кулаком із намотаним ременем.

— Браво, — відізвалася Ангулема. — Браво, тітко.

Мільва розвернулася блискавично і з усієї сили шмагнула її через плечі. Ангулема крикнула, всілася і розплакалася.

— Я ж казала, — видихнула Мільва, — аби ти мене так не звала. Я ж казала!

— Нічого не сталося! — Любисток трохи тремтливим голосом заспокоював купців і мандрівників, які набігли від сусідніх вогнищ. — Так, мале товариське непорозуміння. Приятельська суперечка. Вже все ми вирішили!

Відьмак торкнувся язиком зуба, що хитався, виплюнув кров, що текла з розсіченої губи. Відчував, як на спині й на руках набухають валки, як напухає — хіба до розмірів капустини — хльоснуте ременем вухо. Поряд незграбно підіймався з землі Кагір, тримаючись за щоку. На його оголеному передпліччі майже на очах виростали й наливалися широкі червоні смуги.

На землю опадав дощ, що смердів сіркою, — попіл від останнього феєрверку.

Ангулема жалібно хлипала, тримаючись за плече. Мільва відкинула ремінь, хвилину провагавшись, сіла біля неї на коліна, обійняла і притулила мовчки.

— Пропоную, — холодним голосом відізвався вампір, — аби ви подали один одному руки. Пропоную, аби ніколи-преніколи вже не повертатися до цієї справи.

Несподівано задув і зашумів, збігаючи з гір, вітер, у якому, здавалося, бриніло якесь примарне виття, крики й голосіння. Хмари, що їх гнало по небу, набували фантастичних форм. Серп місяця зробився червоним, наче кров.

* * *

Лютий хор і фуркотіння крил дрімлюг розбудили їх на світанку.

Вирушили відразу після сходу сонця, яке трохи пізніше запалило сліпучим вогнем сніги на верхівках гір. Вирушили задовго до того, як сонце встигло з-за тих верхівок піднятися. Зрештою, до того як воно піднялося, небо затягнули хмари.

Їхали вони лісами, а дорога вела дедалі, що ставало зрозумілим по змінах дерев навколо. Дуби й граби раптом скінчилися, вони в’їхали у морок букового лісу, висланого опалим листям, що пахло цвіллю, павутиною і грибами. Грибів було повно-повнісінько. Мокрий кінець літа дав осіннім грибам розродитися досхочу. Буковий підлісок інколи майже зникав під капелюхами боровиків, рижиків і мухоморів.

Буковий ліс був тихим, виглядало так, що більшість співучих птахів відлетіли вже у вирій. Тільки мокрі ворони каркали на краю заростей.

Потім скінчилися буки, з’явилися смереки. Запахло живицею.

Щоразу частіше траплялися лисі пагорби і кам’яні останці, серед яких наздогнав їх вихор. Ріка Неві пінилася на порогах і каскадах, води її — незважаючи на дощі — були кришталево прозорими.

На горизонті вставала Горгона. Все ближче.

З кутастих боків величезної гори цілий рік стікали льодовики і сніги, через що Горгона завжди виглядала наче перепоясаною білими шарфами. Верхівка Диявольської Гори, ніби голову й шию таємничої коханки, постійно оповивала вуаль хмар. Інколи Горгона, наче танцюристка, трясла своїм білим нарядом — вид той був красивим, але приносив смерть, — з урвистих стін гори тоді йшли лавини, що змітали зі свого шляху все, аж до осипів підніжжя, і далі вниз, схилом, аж по найвищий пас смерек над перевалом Теодула, над долинами Неві й Сансретур, над чорними очима гірських озер.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!