Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Смерть завжди та сама.

— Не завжди, — похитав головою напівельф, усе ще намагаючись зазирнути в відьмакові очі, приховані під каптуром. — Запевняю, що не завжди. Здогадуюся я, що то ти наніс смертельний удар.

Ґеральт не відповів. Відчував непереможне бажання схопити метиса за кінський хвіст, звалити на підлогу й видушити з нього усе, що той знає, оголів’ям меча вибиваючи по одному зуби. Стримався. Розум підказував, що вигадана Ангулемою містифікація могла дати кращі результати.

— Як собі хочете, — сказав Шірру, не дочекавшись відповіді. — Не стану наполягати на розповіді про перебіг подій. Скоріше за все, вам якось незручно мовити про те, скоріше за все, небагато є у тому, чим хвалитися. Якщо мовчання ваше не випливає з чогось зовсім іншого… Наприклад, з того, що нічого взагалі не сталося. Може, маєте ви якісь докази щодо правдивості ваших слів?

— Відтяли ми вбитому відьмаку правицю, — спокійно відповіла Ангулема. — Але пізніше спер її та зжер єнот.

— Тож маємо ми тільки оце. — Ґеральт повільно розстібнув сорочку і витягнув медальйон з головою вовка. — Відьмак те на шиї носив.

— Попрошу.

Ґеральт не вагався довго. Напівельф зважив медальйон на долоні.

— Тепер вірю, — сказав повільно. — Прикраса сильно еманує магією. Щось таке міг носити тільки відьмак.

— А відьмак, — скінчила Ангулема, — не дав би то із себе зняти, якби ще дихав. Виходить, це доказ залізний. Тому, паночку, грошву на стіл.

Шірру ретельно сховав медальйон, вийняв з-за пазухи сувій паперів, поклав їх на стіл і розгорнув долонею.

— Прошу отут.

Ангулема зіскочила зі скрині, підійшла, гримасуючи і крутячи стегнами. Нахилилася над столом. А Шірру блискавично ухопив її за волосся, повалив на стіл і приклав до горла ніж. Дівчина навіть крикнути не встигла.

Мечі у Ґеральта і Кагіра були вже у руках. Але запізно.

Помічники напівельфа, горлорізи з низькими лобами, тримали у руках залізні гаки. Але підходити не квапилися.

— Мечі на підлогу, — гарикнув Шірру. — Обидва, мечі на підлогу. Інакше розширю цьому дівчиську посмішку.

— Не слухай… — почала Ангулема й закінчила вереском, бо напівельф крутнув кулаком, яким тримав її волосся. І надрізав шкіру клинком, бо по шиї дівчини потік, полискуючи, струмочок крові.

— Мечі на землю! Я не жартую!

— А може, якось домовимося? — Ґеральт, незважаючи на гнів, що кипів у ньому, вирішив затягувати час. — Як культурні люди?

Напівельф ядуче засміявся.

— Домовитися? Із тобою, відьмаче? Мене прислали сюди, аби я з тобою покінчив, а не домовлявся. Так-так, одмінцю. Ти тут удавав, вертеп розігрував, а я розпізнав тебе відразу, з першого погляду. Докладно мені тебе описали. Здогадуєшся, хто мені так докладно тебе описав? Хто дав мені докладні вказівки, де і в якій компанії я тебе відшукаю? О, напевне здогадуєшся.

— Відпусти дівчину.

— Але я тебе не тільки з опису знаю, — продовжував Шірру, не маючи наміру відпускати Ангулему. — Я тебе вже бачив. Я за тобою навіть колись слідкував. У Темерії. У липні. Їхав я слідом аж до міста Доріан. До садиби юристів Кодрінгера і Фенна. Здогадуєшся?

Ґеральт повернув меч так, аби клинок відсвічував в очі напівельфа.

— Ото мені цікаво, — сказав він холодно, — як ти збираєшся вибратися з цієї патової ситуації, Шірру? Я бачу два виходи. Перший — ти відразу ж відпустиш дівчину. Другий — заб’єш дівчину… А миттю пізніше кров твоя чудово прикрасить стіни і стелю.

— Ваша зброя, — Шірру брутально шарпнув Ангулему за волосся, — має опинитися на землі до того, як я порахую до трьох. Бо потім я почну дівку кроїти.

— Побачимо, скільки зумієш покроїти. Здається мені, що небагато.

— Раз!

— Два! — почав власний відлік Ґеральт, крутнувши сігілем шиплячу «вісімку».

Ззовні долинули до них стукіт копит, ржання і форкання коней, крики.

— І що зараз? — засміявся Шірру. — На це я і чекав. То вже не пат, то вже мат! Прибули мої товариші.

— Правда? — сказав Кагір, виглядаючи у вікно. — Я бачу уніформу імперської легкої кавалерії.

— То ж то мат, але для тебе, — сказав Ґеральт. — Ти програв, Шірру. Відпусти дівчину.

— Та зараз.

Двері бараку піддалися копняку, ввійшло кільканадцятеро людей, у більшості обмундированих у чорне й одноманітне. Вів їх світловолосий бородань зі срібним ведмедем на наплічнику.

— Que aen suecc’s? — запитав він грізно. — Що тут діється? Хто відповідальний за це неподобство? За ті трупи на площі? Відповідати!

— Пане командире…

— Glaeddyvan vort! Кинути мечі!

Вони послухалися. Бо цілилися в них з арбалетів. Відпущена Шірру Ангелума хотіла відбігти від столу, але раптом виявилася у хватці крупного, різнобарвно вдягненого здоровили з банькатими, наче у жаби, очима. Хотіла крикнути, але здоровило затиснув їй рота рукою в рукавичці.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!