Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Треба тобі знати, підміннику, — сказав він, — що то я прикінчив твого друга Кодрінгера у Доріані. Зробив я те за наказом мого пана, майстра Вільгефорца, якому я служу вже багато років. Але зробив я те з великою приємністю.

— Старий лайдак Кодрінгер, — продовжив ельф, не дочекавшись реакції, — мав нахабність встромити носа у справи пана Вільгефорца. Я випатрав його ножем. А того мерзотного виродка Фенна підпалив серед його паперів і підсмажив живцем. Міг я його просто заколоти, але присвятив трохи часу й уваги, аби послухати, як він виє і кувікає. А кувікав, скажу я тобі, наче різане порося. Нічого, абсолютно нічого людського у тому витті не було.

— Знаєш, навіщо я про все це кажу? Бо тебе я також міг би просто заколоти — або наказати заколоти. Але присвячу тобі трохи часу й уваги. Послухаю, як станеш ти вити. Казав ти, що смерть завжди така сама? Побачиш зараз, що не кожна. Підпаліть, хлопці, смолу в мазниці. І принесіть якийсь ланцюг.

Щось розбилося об кут бараку й відразу вибухнуло вогнисто і з голосним гудінням.

Друга посудина зі скальною олією — Ґеральт розпізнав її за запахом — вдарила просто у мазницю, третя розкололося поблизу солдат, що тримали коней. Загуло, постало полум’я, коні впали у шал. Закрутилося, із тої крутанини вискочив пес: палав і скавчав. Один із бандитів Солов’я раптом розкинув руки й гепнувся у грязюку зі стрілою в спині.

— Хай живуть Вільні Стоки!

На вершині узгір’я, на помостах і навколо ям замаячили фігури у сірих опанчах і хутрових капелюхах. На людей, коней і на гірничі бараки полетіли нові запальні снаряди, й за ними, наче за феєрверками, тягнулися косиці диму та вогню. Два впали у майстерню, на підлогу, вислану стружкою і соломою.

— Хай живуть Вільні Стоки! Смерть нільфгардським окупантам!

Заспівало оперення стріл.

Упав під коня один із чорних нільфгардців, звалився із пробитим горлом один із бандитів Солов’я, упав із арбалетною стрілою в потилиці один зі стрижених дуболомів. Із жахливим стогоном ліг на землю Ведмідь. Стріла вдарила його у груди, у сонячне сплетіння, трохи нижче ринграфу. Була то — хоча ніхто не міг про те знати — стріла, вкрадена з військового транспорту, стандартний зразок з імператорської армії, лише трохи перероблений. Широкий дволезовий наконечник був у кількох місцях надпиляний, щоб досягнути ефекту розриву.

Наконечник чудово розірвався у череві Ведмедя.

— Геть тирана Емгира! Вільні Стоки!

Соловей заскрекотів, хапаючись за зачеплене арбалетною стрілою плече.

Закульгав по червоній грязюці один із дітлахів, навиліт прошитий стрілою когось із войовників за вільність, що стріляв гірше за інших. Упав один із тих, які тримали Ґеральта. Звалився один із тих, що тримали Ангулему. Дівчина вирвалася від другого, блискавично вихоплюючи з-за халяви ніж, тяла з широкого замаху. У гарячці схибила мимо горла Солов’я, але красиво розвалила йому щоку, майже до самих зубів. Соловей заскреготів іще скреготливіше, ніж зазвичай, а очі вилупив іще вилупастіше. Бухнувся на коліна, бризкаючи кров’ю між долонями, якими тримався за обличчя. Ангулема люто завила, підскочила, аби завершити справу, але не зуміла, бо між нею та Солов’єм розірвалася ще одна бомба, пихнувши вогнем і хмарами вонючого диму.

Навколо вже гуділа пожежа й панував вогняний пандемоніум. Коні шаліли, іржали й били копитами. Бандити й нільфгардці верещали. Гірники бігали, налякані — одні тікали, інші намагалися гасити палаючі будинки.

Ґеральт уже встиг підняти випущений Ведмедем сігіль. Високу жінку в кольчузі, яка замірялася на Ангулему моргенштерном, він коротко тяв у чоло. Чорному нільфгардцю, що підбігав із шпонтоном, розрубав стегно. Наступному, який просто опинився в нього на дорозі, розрубав горло.

Поряд із ним шаленіючий, попалений кінь, що мчав наосліп, повалив і стоптав другу дитину.

— Хапай коня! Хапай коня! — Кагір опинився біля нього, прорубуючи прохід замашними ударами меча.

Ґеральт не слухав і не дивився. Зарубав наступного нільфгардця. Видивлявся Шірру.

Ангулема, на колінах, з відстані трьох кроків вистрелила з арбалета, впакувавши стрілу в низ живота бандита з компанії охорони гірництва, що її атакував. Потім скочила на ноги і повисла на вуздечці коня, що біг мимо.

— Хапай якогось, Ґеральте! — крикнув Кагір. — І гайда звідси!

Відьмак розвалив чергового нільфгардця, ударом згори, від ключиці до стегна. Різким рухом голови струсив кров з брів та вій. Шірру! Де ти, падлюко?

Удар. Крик. Теплі краплі на обличчі.

— Милосердя! — завив, стоячи на колінах у грязюці, хлопець у чорній уніформі.

Попередня
-= 81 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!