Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Відьмак завагався.

— Прийди до тями! — крикнув Кагір, хапаючи його за плечі й сильно струснувши. — Прийди до тями! У шал упав?

Поверталася галопом Ангулема, тягнучи за віжки другого коня. Наздоганяли її двоє вершників. Один впав, отримавши стрілу бойовика за свободу Стоків. Другого змів з сідла меч Кагіра.

Ґеральт заскочив на кульбаку. І тоді у світлі пожежі побачив Шірру, що підзивав до себе охоплених панікою нільфгардців. Поряд із напівельфом скреготів та вигукував прокляття Соловей, який із закривавленою пикою виглядав точнісінько як троль-людоїд.

Ґеральт гарикнув люто, повернув коня, крутнув мечем.

Кагір поряд крикнув і вилаявся, похитнувся у сідлі, кров з лоба миттєво залила йому очі й обличчя.

— Ґеральте! Допоможи!

Шірру зібрав навколо себе групку, верещав, наказував стріляти з арбалетів. Ґеральт тріпнув коня плазом по заду, готовий до самовбивчої атаки. Шірру мав померти. Все решта значення не мало. Не входило у розрахунок. Кагір не входив у розрахунок. Ангулема не входила…

— Ґеральт! — крикнула Ангулема. — Допоможи Кагіру!

Він отямився. І засоромився.

Підтримав молодого нільфгардця, підпер. Кагір витер очі рукавом, але кров відразу залила їх знову.

— То нічого, подряпина… — Голос його тремтів. — Кіньми, відьмаче… У чвал, за Ангулемою… У чвал!

Біля підніжжя гори поставав великий крик, звідти біг озброєний кайлами, ломами й сокирами натовп. Це на допомогу товаришам і приятелям із рудника «Ріальто» набігали гірники з сусідніх копалень — з «Фортунної Діри» чи зі «Спільної Справи». Чи з якихось інших. Хто ж міг знати?

Ґеральт ударив коня п’ятками. Пішли вони чвалом, шаленим ventre à terre[23].

* * *

Гнали не оглядаючись, притулені до кінських ший. Найкращий кінь виявився у Ангулеми, малий, але прудкий бандитський бахмат[24]. Кінь Ґеральта, гнідко у нільфгардській збруї, починав уже хрипіти й хекати, не міг тримати голову. Кінь Кагіра, також військовий, був сильнішим, витривалішим, але що з того, як тут проблеми були з вершником: той хилитався у сідлі, машинально стискаючи стегна й сильно зрошуючи кров’ю гриву і шию коня.

Але йшов чвалом.

Ангулема, на чолі загону, чекала на них біля повороту, в місці, звідки дорога вела униз, звиваючись серед скель.

— Погоня… — видихнула, розмазуючи бруд по обличчі. — Стануть нас гнати, не спустять… Гірники бачили, куди ми тікали. Не повинні ми лишатися на гостинці… Мусимо скочити у ліси, на бездоріжжя… Скинути їх з хвоста…

— Ні, — запротестував відьмак, неспокійно слухаючи звуки, що виривалися з грудей коня. — Мусимо гостинцем… Найпрямішим і найкоротшим шляхом до Сансретуру…

— Чому?

— Зараз немає часу на балаканину. Вперед! Витискайте з коней, скільки вдасться…

Ішли чвалом. Гнідий відьмака хрипів.

* * *

Гнідий для подальшої їзди був непридатним. Ледве йшов на прямих, наче палиці, ногах, важко дихав, повітря виходило з нього із хрипами. Нарешті він упав на бік, ударив ногою, дивлячись на вершника, й у помутнілому оці його був докір.

Кінь Кагіра був у трохи кращому стані, але сам Кагір був у гіршому. З сідла він просто впав, підвівся тільки навкарачки, зблював — хоча не мав чим.

Коли Ґеральт й Ангулема спробували доторкнутися до його скривавленої голови, закричав.

— Ясна холера, — сказала дівчина. — Але ж спорудили йому зачіску.

Шкіра над чолом і скронею молодого нільфгардця, разом із волоссям, на чималій довжині була відтята від черепу. Якби не те, що кров утворила клейкий струп, той шматок упав би чи не на вухо. Вигляд був жахливий.

— Як воно сталося?

— Кинули йому просто в лоба сокиркою. Найсмішніше, що то був не хтось із Чорних чи тих, Солов’я, а якийсь із гірничих гебесів.

— Усе одно, хто саме кинув. — Відьмак міцно перев’язав голову Кагіра відірваним рукавом сорочки. — Важливо й на щастя те, що був він кепський метальник, лише оскальпував, а міг же й розвалити череп. Але кістка отримала добряче. Та й мозок те відчув. Він не втримається у сідлі, навіть якщо кінь зуміє нести його тягар.

— То що робимо? Твій кінь здох, його — майже здох, а з мого аж ллється… А за нами погоня. Не можемо ми тут залишатися…

— Мусимо тут залишитися. Я і Кагір. І кінь Кагіра. Ти їдь далі. Швидко. Твій коник міцний, галоп витримає. А навіть якби довелося тобі його загнати… Ангулемо, сьогодні у долині Сансретур чекають на нас Регіс, Мільва й Любисток. Вони ні про що не знають і можуть потрапити у лапи до Шірру. Ти мусиш їх знайти й попередити, а потім ви, всі четверо, скільки сил у конях, женіть до Туссану. Там вас переслідувати не стануть. Я на те сподіваюся.


  23 «Щодуху» (фр.), назва швидкої кінської їзди.

  24 Бахмат — у давній Польщі й Україні так звали невисоких татарських коней, швидких і витривалих.

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!