Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— А ти й Кагір? — Ангулема закусила губу. — Що буде з вами? Соловей не дурень, коли побачить напівдохлого скакуна — перекриє кожен яр навколо! А ти з Кагіром далеко не поїдеш!

— Шірру, бо то він нас гонить, поїде за тобою.

— Так вважаєш?

— Я впевнений. Їдь.

— Що тітка скаже, коли я без вас заявлюся?

— Поясниш. Не Мільві, а Регісу. Регіс знатиме, що треба зробити. А ми… Коли у Кагіра чуприна трохи присохне до черепа, попрямуємо до Туссану. Там якось здибаємося. Ну, не хнюпся, дівчино. На коня — і вперед. Не дай погоні до тебе наблизитися. Не дозволяй, аби вони тебе побачили.

— Не вчи діда сьорбати! Тримайтеся! До побачення!

— До побачення, Ангулемо.

* * *

Не відійшов він від дороги занадто далеко. Не міг відмовити собі кинути оком на погоню. Насправді не боявся жодних дій з їхнього боку, знав, що вони, не гаячи часу, попрямують за Ангулемою.

Не помилився.

Щоправда, вершники, які вихопилися на перевал менш ніж за чверть години, затрималися, побачивши лежачого коня, поверещали, посварилися, пошукали у найближчих кущах, але майже відразу поновили погоню шляхом. Безсумнівно, вважали, що їхня трійця їде зараз на двох конях і що вони зуміють швиденько їх наздогнати, коли не стануть затягувати. Ґеральт бачив, що деякі їхні коні також були не в найкращому стані.

Серед тих, хто їхав за ними, чорних плащів нільфгардської легкої кавалерії було небагато, домінували різнобарвні розбійників Солов’я. Ґеральт не міг помітити, чи бере участь у погоні сам Соловей, чи ж залишився і лікує посічену пику.

Коли стукіт копит погоні стих, Ґеральт устав з криївки у папоротях, підвів і підтримав Кагіра — той стогнав і охав.

— Кінь слабкий, аби тебе нести. Зумієш іти?

Нільфгардець видав звук, який з однаковим успіхом міг бути як підтвердженням, так і запереченням. Або чимось іншим. Але ноги переставляв — а про те, власне, і йшлося.

Зійшли до яру, до річища струменя. Кагір кільканадцять останніх кроків слизького схилу подолав досить безвладним з’їздом. Доповз до потоку, пив, обливав обома руками пов’язку на голові. Відьмак не підганяв його, сам дихав глибоко, збираючись на силі.

Ішов угору струменем, підтримуючи Кагіра й одночасно тягнучи коня, йдучи у воді, затинаючись на валунах і повалених деревах. Кагір через якийсь час відмовився співпрацювати — вже не переставляв слухняно ноги, взагалі перестав ними рухати, відьмак просто його волік. Так далі йти не вдалося б, тим більше що у струмку з’явилися пороги та водоспади. Ґеральт застогнав, підняв пораненого на спину. Кінь, якого він тягнув за віжки, життя також не полегшував. Коли вони нарешті вилізли з яру, відьмак просто звалився на мокрий підлісок і лежав, важко дихаючи, абсолютно виснажений, поряд із Кагіром, який продовжував стогнати. Лежав довго. Коліно знову почало пульсувати лютим болем.

Нарешті Кагір знову подав ознаки життя, а скоро — о, диво! — встав, лаючись і тримаючись за голову. Пішли. Кагір спочатку йшов рішуче. Тоді сповільнився. Тоді впав.

Ґеральт узяв його на спину й поволочив, стогнучи, осуваючись на камінні. Коліно рвало болем, в очах літали чорні й вогнисті мушки.

— Ще місяць тому… — стогнав за його спиною Кагір. — Хто б тоді подумав, що станеш нести мене на хребті…

— Мовчи, нільфгардцю… Коли ти говориш, стаєш важчим…

Коли вони нарешті дісталися до скель і скельної стінки, було вже майже темно. Відьмак не став шукати печеру — все одно не знайшов би; впав без сил біля першої ж діри, яку помітив.

* * *

Біля входу в печеру валялися людські черепи та ребра, тазові кістки та кістки інші. Але — що важливіше — було тут сухе гілля.

Кагіра била пропасниця, він трусився у дрижаках. Пришивання шматка шкіри до черепу за допомогою дратви та кривої голки переніс він мужньо й притомно. Криза прийшла пізніше, вночі. Ґеральт, незважаючи на небезпеку, розпалив у печері вогнище. Ззовні мжичило, вив вітер, було малоправдоподібно, аби хтось лазив навколо й видивлявся відблиски вогнища. А Кагір мусив зігрітися.

Той провів у гарячці усю ніч. Тремтів, стогнав, марив. Ґеральт не зумів заснути — підтримував вогонь. Та й коліно боліло, як зараза.

* * *

Хлопчисько молоде й сильне, Кагір уранці прийшов до тями. Був блідий, спітнілий, відчувалася гарячка, аж пашіло від нього. Говорив трохи незрозуміло через стукіт зубів. Але що говорив — розібрати було можна. А говорив притомно. Жалівся на біль голови — симптом, скоріше, нормальний для того, кому сокира здерла з черепа клапоть шкіри разом із волоссям.

Попередня
-= 83 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!