Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Він замовк, було чути, як ковтає слину.

— Вона навіть не знала, що тулиться до ворога. До ненависного нільфгардця.

— Ми залишилися самі, — продовжив він за мить. — Я і вона, а навколо були трупи й вогонь. Цірі повзала у калюжі, а вода й кров уже починали парувати. Дім завалився, я мало що бачив крізь дим та іскри. Кінь не хотів туди йти. Я кричав до неї, аби підійшла, я захрип, перекрикуючи ревіння пожежі. Вона чула і бачила мене, але не реагувала. Кінь іти не хотів, а я не міг його контролювати. Довелося зійти на землю. Ні за що не міг підняти її однією рукою, а другою я мусив тримати віжки, бо кінь шарпався так, що мало мене не повалив. Коли я її підняв, вона почала кричати. Потім напружилася і зомліла. Я загорнув її у плащ, який намочив у калюжі, грязюці, гної та крові. І ми поїхали. Просто крізь вогонь. Сам не знаю, яким дивом вдалося нам звідти вилізти. Але раптом у мурі з’явилася дірка, і ми виїхали до річки. Невдало, саме у тому місці, яке вибрали нордлінги-втікачі. Я скинув офіцерський шолом, бо за шоломом — нехай і з надпаленими крилами — вони відразу б мене впізнали. Решту одягу я мав настільки осмаленим, що видати мене той не міг. Але якби дівчина була притомною, якби крикнула — мене б розсікли мечами. Мені пощастило. Я їхав із ними два стайє, потім залишився у тилу й заховався у кущах, над річкою, по якій пливли трупи.

Він замовчав, захрипів, обіруч помацав перев’язану голову. І почервонів. А може, то був лише відблиск полум’я?

— Цірі була жахливо брудна. Мені довелося її роздягнути… Вона не захищалася, не кричала. Тільки тремтіла, очі її були закритими. Скільки я не торкався її, аби умити чи витерти, вона напружувалася і завмирала… Знаю, треба було говорити до неї, заспокоювати… Але я раптом не зміг згадати ані слова вашою мовою… Мовою моєї матері, відомою мені з дитинства. Не в змозі знайти слова, я хотів заспокоїти її дотиком, делікатністю… Але вона завмирала й пищала… Наче пташеня…

— То переслідувало її у кошмарах, — прошепотів Ґеральт.

— Знаю. Мене також.

— Що було далі?

— Вона заснула. Я також. Бо заморився. Коли прокинувся, її біля мене не було. Не було її ніде. Решти я не пам’ятаю. Ті, що мене знайшли, твердили, що я бігав по колу й вив, наче вовк. Їм довелося мене зв’язати. Коли я заспокоївся, взялися за мене люди з розвідки, підпорядковані Ваттьє де Рідо. Йшлося їм про Цірі. Де вона, куди й чому втекла, яким чином від мене втекла, навіщо я дозволив їй втекти. І знову, спочатку, по колу: де вона, куди вона втекла… Розлючений, я щось крикнув про імператора, який, наче яструб, полює на малих дівчаток. За той крик я понад рік просидів у цитаделі. А потім мені повернули милості, бо став потрібним. На Танедді був потрібен хтось, хто говорить загальною і знає, як виглядає Цірі. Імператор хотів, аби я поїхав на Танедд… І щоб цього разу я його не підвів. Аби привіз йому Цірі.

Він на мить замовк.

— Емгир дав мені шанс. Я міг відмовитися, відкинути шанс. Означало б те абсолютну, пожиттєву, тотальну немилість і забуття, але відмовитися я міг — якби захотів. Але я не відмовився. Бо знаєш, Ґеральте… Я не міг про неї забути. Не стану тобі брехати. Я постійно бачив її уві сні. І не як худу дитинку, якою вона була тоді, біля річки, коли я її роздягав і мив. Я бачив її… І все ще бачу її як жінку, красиву, свідому й провокаційну… З такими подробицями, як рожева троянда, витатуйована у паху…

— Про що ти говориш?

— Не знаю, сам не знаю… Але так воно було і так є досі. Я досі бачу її уві снах, так само як бачив я її тоді… Це тому я погодився на місію на Танедд. Тому пізніше я захотів до вас доєднатися. Я… Я хочу її ще раз… побачити. Хочу ще раз торкнутися її волосся, глянути в її очі… Хочу на неї дивитися. Убий мене, як на те твоя воля. Але я не стану більше удавати. Я думаю… Я думаю, що я її кохаю. Прошу тебе, не смійся.

— Мені аж ніяк не до сміху.

— Саме тому я за вами йду. Розумієш?

— Хочеш її для себе чи для твого імператора?

— Я реаліст, — прошепотів він. — Адже вона мене не захоче. А як дружину імператора я, принаймні, міг би її бачити.

— Як реаліст, — пирхнув відьмак, — ти мав би знати, що спершу ми повинні її знайти і врятувати. Взявши до уваги, що твої сни не брешуть і що Цірі й справді ще жива.

— Я про це знаю. А коли ми її знайдемо? Що тоді?

— Побачимо. Побачимо, Кагіре.

— Не дури мене. Будь щирим. Адже ти не дозволиш, аби я її забрав.

Він не відповів. Кагір не повторював запитання.

— До того часу, — сказав прохолодно, — ми можемо бути друзями?

— Можемо, Кагіре. Я ще раз вибачаюся перед тобою за оте. Не знаю, що на мене найшло. Насправді я ніколи серйозно не підозрював тебе в зраді чи лукавстві.

Попередня
-= 85 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!