Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Принаймні, так йому здавалося.

Він увійшов у темряву, кістки захрупали й захрустіли під ногами.

Очі швидко звикли до темряви.

Перебував він у гігантській печері, у скельній каверні, розмір якої неможливо було встановити на око, бо пропорції ламалися і гинули у лісі сталактитів, що мальовничими фестонами звішувалися зі стелі. З кам’яної підлоги, блискучої від вологи й різнокольорового каміння, виростали білі й рожеві сталагміти, кремезні й кряжисті в основі і стрункі вгорі. Деякі сягали верхівками вище голови відьмака. Деякі поєднувалися угорі зі сталактитами, створюючи схожі на колони сталагнати. Ніхто його не окрикнув. Єдиним відголосом, що можна було почути, були дзвінкі відлуння плескоту й крапання води.

Він пішов, повільно, просто уперед, у темряву, між колонами сталагнатів. Знав, що за ним спостерігають.

Відсутність меча за спиною відчувалася сильно, нав’язливо й чітко — наче відсутність недавно викришеного зуба.

Він сповільнив кроки.

Те, що ще мить тому він вважав круглим камінням, яке лежало біля підніжжя сталагнатів, тепер вирячило на нього великі палаючі очі. У збитій масі сіро-бурих, укритих пилом патлів відчинялися величезні пащі й блискали гостроконечні ікла.

Барбегазі.

Він ішов повільно, ступав уважно — барбегазі були повсюди, великі, середні й малі, — лежали на його шляху, навіть не думаючи відсуватися. Досі поводилися вони надміру спокійно, втім, він не був упевнений, що буде, коли він на котрогось із них наступить.

Сталагнати поставали, наче ліс, неможливо було йти прямо, доводилося петляти. Згори, з наїжаченої голками стелі крапала вода.

Барбегазі — з’являлося їх дедалі більше — супроводжували його весь шлях, штовхаючись і перекочуючись по камінню. Він чув їхнє монотонне шарудіння і пихтіння. Відчував їхній гострий, кислий запах.

Мусив зупинитися. На його шляху, між двома сталагмітами, у місці, якого він не міг оминути, лежав чималий ехінопс, наїжачившись масою довгих голок. Ґеральт ковтнув сухим горлом. Аж занадто добре знав, що ехінопс уміє стріляти голками на відстань десяти футів. Голки мали специфічну властивість — увіткнувшись у тіло, вони ламалися, а гострі кінчики проникали всередину й «мандрували» глибше й глибше, аж нарешті досягали якогось вразливого органу.

— Відьмак дурний, — почув він із темряви. — Відьмак боязкий! Відчуває страх, ха-ха!

Голос звучав особливо й чужо, але Ґеральт уже чув такі голоси не один і не два рази. Так говорили істоти, що не звикли порозуміватися за допомогою артикульованої мови, — через це ті дивні артикуляції й інтонуючі, неприродно протяглі склади.

— Відьмак дурний! Відьмак дурний!

Він стримався від коментарю. Закусив губу й обережно пройшов поряд із ехінопсом. Голки потвори захвилювалися, наче мацаки актинії. Але лише на мить, потім ехінопс став нерухомим і знову почав нагадувати велику купу болотної трави.

Два величезні барбегазі перекотилися в нього на шляху, буркочучи та погиркуючи. Згори, зі стелі, донеслося лопотіння шкіряних крил і шипляче хихотіння, що безпомилково сигналізувало про присутність листяносів і веспертилів.

— Ти прийшов сюди, вбивця! Відьмак! — пролунав у темряві той самий голос, який він чув перед тим. — Ти вліз сюди! Ти насмілився! Але у тебе немає меча, вбивце. То як ти хочеш убивати? Поглядом? Ха-ха!

— А може, — пролунав інший голос, із іще більш ненатуральною артикуляцією, — то ми його вб’ємо? Гаааа?

Барбегазі загарикали голосним хором. Один, розміром із дозрілу диню, прокотився надто близько й клацнув зубами біля п’яток Ґеральта. Відьмак стлумив прокляття, що просилося назовні. Пішов далі. Зі сталактитів крапала вода, видзвонюючи сріблястим відлунням.

Щось вчепилося у його ногу. Він ледь стримався, аби не відкинути те.

Створіння було невеличке, ненабагато більше за пекінеса. Та й трохи пекінеса нагадувало. З морди. Іншим нагадувало мавпочку. Ґеральт і поняття не мав, що воно. У житті не бачив нічого подібного.

— Відь-мак! — проартикулював верескливо, але в цілому досить виразно пекінес, судомно вчепившись у чобіт Ґеральта. — Відь-мак-мак! Сучий-шпак!

— Відчепися, — сказав той крізь затиснуті зуби. — Відчепися від чобота, бо копну тебе у дупу.

Барбегазі загелкотали голосніше, різкіше й грізніше. У темряві щось заричало. Ґеральт не знав, що воно було. На звук було наче корова, але відьмак готовий був закластися на що завгодно, що коровою воно не було.

— Відь-мак! Сучий-шпак!

— Відпусти мій чобіт, — повторив він, ледь стримуючи себе. — Я прийшов сюди беззбройним, у мирі. Ти перешкоджаєш мені…

Попередня
-= 88 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!