Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Перервав себе й задихнувся у хвилі гидкого смороду, від якого очі сльозилися, а волосся скручувалося у кучерики.

Вчеплене у його литку пекінесоподібне створіння вибалушивало очі й випорожнювалося йому просто на чобіт. Огидний сморід супроводжували ще огидніші звуки.

Відьмак вилаявся адекватно ситуації і відіпхнув нахабне створіння ногою. Куди делікатніше, ніж було треба. Але все одно сталося те, на що він очікував.

— Він копнув малого! — загарчало щось у темряві, понад майже ураганним скавчанням і шверготанням барбегазі. — Він копнув малого! Скривдив меншого за себе!

Найближчі барбегазі підкотилися йому під самі ноги. Він відчув, як їхні сукаті й тверді, наче кам’яні, лаписька хапають його й знерухомлюють.

Він не боронився, змирився з усім. Об хутро найбільшого й найагресивнішого витер обісраний чобіт. Коли його потягнули за одяг, усівся.

Щось велике зсунулося по сталагнату, зіскочивши на підлогу. Він відразу впізнав, що воно таке. Стучак. Кремезний, товстий, кошлатий і кривоногий, у плечах хіба із сажень, із рудою бородою, яка була ще ширшою.

Наближення стучака супроводжувало коливання ґрунту, наче наближався не стучак, а першерон. Ороговілі широкі стопи потвори мали — хоч як би смішно воно звучало — по півтора фута довжини кожна.

Стучак нахилився над ним і обдав запахом горілки. Шельми тут самогон женуть, машинально подумав Ґеральт.

— Ти вдарив меншого за себе, відьмаче, — просмердів йому в обличчя стучак. — Без потреби напав і скривдив маленьке, лагідне й невинне створіннячко. Ми знали, що не можна тобі довіряти. Ти агресивний. Маєш інстинкти вбивці. Скількох наших ти вбив, канальє?

Він не знайшов необхідності відповідати.

— Оооо! — Стучак іще сильніше обдав його перетравленим алкоголем. — Я з дитинства про це марив! З дитинства! Й ось нарешті марення моє втілилося. Глянь наліво.

Він, наче дурень, глянув. Й отримав правим кулаком у зуби так, що аж світло перед ним замигтіло.

— Оооо! — Стучак вишкірив із гущини бороди великі криві зубиська. — Я з дитинства про це марив. Глянь направо!

— Досить, — пролунав звідкись із глибини печери голосний і звучний наказ. — Досить цих іграшок і фіглів. Прошу його відпустити.

Ґеральт виплюнув кров із розсіченої губи. Обмив чобіт у струмочку води, що стікала каменем. Скунс із писком пекінеса шкірився до нього насмішкувато — але з безпечної відстані. Стучак усе ще блискав зубами, розтираючи кулак.

— Іди, відьмаче, — сказав. — Іди до нього, якщо вже він тебе гукає. Я почекаю. Бо тобі ж доведеться і повертатися.

* * *

Печера, до якої він увійшов, була — о, диво! — виповнена світлом. Крізь отвори на стелі, наїжаченої бурульками, вривалися і схрещувалися стовпи сяйва, видобуваючи зі скель і формацій різноманітних форм феєрію блисків і кольорів. У повітрі тут висіла ще й палаюча магічна куля, якій допомагали іскри кварцу на стінах. Незважаючи на всю ту ілюмінацію, кінець печери спочивав у мороку, у перспективі колонади сталагнатів залягала чорна темрява.

На стіні, яку природа наче приготувала для цієї мети, власне поставав величезний наскальний малюнок. Художником був високий світловолосий ельф у перемазаному фарбами плащі. У магічно-природному світлі голову його наче оточував сяючий німб.

— Сідай. — Ельф, не відриваючи погляду від картини, вказав Ґеральту камінь. — Вони не заподіяли тобі кривди?

— Ні. Скоріше ні.

— Ти мусиш їм пробачити.

— І справді. Мушу.

— Вони трохи як діти. Страшенно втішалися з твого приходу.

— Я помітив.

Ельф тільки глянув на нього.

— Сідай, — повторив. — За хвилину буду у твоєму розпорядженні. Вже закінчую.

Тим, що ельф закінчував, була стилізована тварина, скоріше за все — бізон. Поки що готовий був тільки його контур — від величезних рогів до не менш чудового хвоста. Ґеральт усівся на вказаному камені й заприсягся собі бути терплячим і покірним — до меж можливостей.

Ельф, тихесенько посвистуючи крізь зуби, занурив пензлик у мисочку з фарбою і швидкими рухами розмалював свого бізона у фіолетовий колір. За мить роздумів додав на боках тварини тигрині смуги.

Ґеральт дивився на те мовчки.

Нарешті ельф відступив на крок, розглядаючи наскальну фреску, що являла вже цілу мисливську сцену. Фіолетового й смугастого бізона гнали дикими підскоками худі, недбалими рухами пензля намальовані фігурки з луками та списами.

— Що воно має бути? — не витримав Ґеральт.

Ельф глянув на нього скоса, сунувши чистий кінчик пензля до рота.

— Це, — заявив, — доісторичний малюнок, виконаний первісними людьми, які мешкали у цій печері тисячі років тому й займалися, головним чином, полюванням на давно вже вимерлих фіолетових бізонів. Деякі з доісторичних мисливців були творцями, відчували глибоку потребу художнього мислення. Увіковічувати те, що грало в їхніх душах.

Попередня
-= 89 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!