Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Трохи шкода, — буркнув Ґеральт. — Я маю на увазі фреску.

— Ти хіба жартуєш, — через хвилину мовчання сказав ельф, на подив майже лагідно й приязно. — Фресці нічого не буде. Ідентичним закляттям я зачиню скалу, навіть тріщини не лишиться. Іди. Я ввійду з тобою, проведу тебе. Вирішив я, що все ж таки дещо маю тобі сказати. І показати.

Всередині панувала темрява, але відьмак відразу побачив, що печера величезна — впізнав то за рухом повітря і температурою. Камінчики, по яких вони йшли, були мокрими.

Аваллак’х вичарував світло — на ельфійській манер, тільки жестом, без вимовляння закляття. Сяюча куля здійнялася під стелю, друзи гірського кришталю на стінах гроту запалали мільйоном іскор і полискувань, затанцювали тіні. Відьмак мимоволі зітхнув.

Він не вперше бачив скульптури й пам’ятники ельфів, але кожного разу враження було те саме. Що застиглі у русі і тремтінні постаті ельфів й ельфійок не є витвором різця скульптора, а лише результатом могутніх чар, які можуть перетворити живу тканину на білий мармур із Амелля.

Найближча статуя являла собою ельфійку, яка сидить на підібганих ногах на базальтовій плиті. Ельфійка відверталася, наче сполохана шурхотом їхніх кроків. Була вона зовсім голою. Білий, вигладжений до молочного блиску мармур сприяв тому, що вони майже відчували тепло, яке било від статуї.

Аваллак’х затримався і сперся на одну з колон, що оточували доріжку крізь алею скульптур.

— Вдруге, — відізвався він тихо, — ти блискуче мене розшифрував, Ґеральте. Так, ти був правий, картина бізона на скелі має бути камуфляжем. Вона має знеохотити до розбивання і проломлення стінки. Має зберегти це все від пограбування і знищення. Кожна раса, у тому числі й ельфійська, має право на коріння. Те, що ти бачиш, — то наше коріння. Іди, прошу, обережно. Це, по суті, цвинтар.

Відблиски, що танцювали по гірському кришталеві, вихоплювали з темряви нові й нові подробиці — за алеєю скульптур було видно колонади, сходи, напівкруглі галереї, аркади й перистилі. Усе з білого мармуру.

— Хочу, — продовжив Аваллак’х, зупиняючись і вказуючи рукою, — аби це вціліло. Навіть коли ми відійдемо, коли весь цей континент і весь цей світ опиниться під шаром льоду й снігу в милю товщиною, хочу, щоб Тір-на-Беа Араїнне залишився. Ми відійдемо звідси, але колись ми сюди повернемося. Ми, ельфи. Провіщує нам те «Aen Ithlinnespeath», пророцтво Ітлінн Еґлі еп Евеніен.

— Ви справді в нього вірите? У ту вашу ворожбу? Аж настільки глибокий ваш фанатизм?

— Усе, — ельф не дивився на нього, тільки на мармурові колони, вкриті делікатним, майже як павутина, різьбленням, — було передбачено й провіщено. Ваше прибуття на континент, війни, пролиття ельфійської та людської крові. Зростання вашої раси, занепад нашої. Битва володарів Півдня і Півночі. І повстане ото король Півдня проти королів Півночі, і заллє землі їхні, наче повінь; будуть вони зламані, а народи їхні знищені… І так розпочнеться погибель світу. Ти пам’ятаєш текст Ітліни, відьмаче? Хто далеко, той помре від зарази; хто близько — той помре від меча; хто заховається — той помре від голоду; хто виживе — того погубить мороз… Бо ж надійде Tedd Deireadh, Час Кінця, Час Меча й Сокири, Час Погорди, Час Білого Холоду й Вовчої Завірюхи…

— Поезія.

— Бажаєш менш поетично? В результаті змін кута падіння сонячних променів пересунеться — і значною мірою — межа вічної мерзлоти. Гори ті роздавить і зіпхне далеко на південь лід, що стане сунути з півночі. Все присипить білий сніжок. Товщиною понад милю. І стане дуже, дуже холодно.

— Станемо носити теплі підштаники, — без емоцій відповів Ґеральт. — Кожушки. І хутряні шапки.

— З кінчика язика у мене зняв, — спокійно погодився ельф. — І в тих підштаниках та шапках ви виживете, аби котрогось дня повернутися сюди, копати ями, й дошукуватиметеся у цих печерах, аби знищити і вкрасти. Провіщення Ітліни того не говорить, але я про те знаю. Неможливо абсолютно знищити людей і тарганів, завжди залишиться щонайменше парочка. Що до нас, ельфів, тут Ітліна куди більш рішуча: вціліють лише ті, хто піде за Ластівкою. Ластівка, символ весни, є спасителькою, тою, хто відчинить Заборонені Двері, вкаже шлях до спасіння. І зробить можливим відродження світу. Ластівка, Дитина Старшої Крові.

— Чи то — Цірі? — не витримав Ґеральт. — Або дитина Цірі? Як? І навіщо?

Здавалося, Аваллак’х не почув.

— Ластівка зі Старшої Крові, — повторив. — З її крові. Підійди. І подивися.

Навіть серед інших, несамовито реалістичних, схоплених у рухах чи у жестах скульптур та, на яку вказував Аваллак’х, вирізнялася. Біла мармурова ельфійка, що напівлежала на плиті, справляла враження, наче вона — розбуджена — мала за мить усістися і встати. Була вона повернута обличчям до порожнього місця біля її боку, а піднесена долоня, здавалося, торкалася там чогось невидимого.

Попередня
-= 91 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!