Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

* * *

Вони перейшли струмок, погнали коней у ліс, між розлогих дубів, у папороть, що сягала стремен. Мільва легко знайшла слід від втечі шайки. Поїхали настільки швидко, наскільки зуміли, — Ґеральт побоювався друїдів. Боявся і того, що недобитки банди, відчувши себе безпечно, захочуть помститися друїдам за розгром, які отримали від рицарів Туссану.

— Ото Любистку підфартило, — сказала раптом Ангулема. — Коли нас Соловейкові обложили у тій халупі, признався він мені, чом так боявся Туссану.

— Я здогадався, — відповів відьмак. — Не знав тільки, що цілився він так високо. Пані княгиня, хо-хо!

— То було добрих кілька років тому. А князь Раймунд, той, що копита відкинув, начебто заприсягався, що вирве поетові серце, накаже спекти, й подасть невірній княгині на вечерю, і змусить, аби та з’їла. Любистку пощастило, що не потрапив він у лапи князю, поки той іще жив. Нам також пощастило…

— Це ще неясно.

— Любисток стверджує, що ота княгиня Анарієтта кохає його до нестями.

— Любисток завжди так стверджує.

— Писки стуліть! — гарикнула Мільва, натягаючи віжки й узявши лук.

Петляючи від дубу до дубу, в їхній бік гнав розбійник: без капелюха, без зброї, наосліп. Біг, падав, уставав, біг знову. І кричав. Тоненько, жахливо, перелякано.

— Що воно? — здивувалася Ангулема.

Мільва мовчки нап’яла лук. Не стріляла, чекала, поки розбійник наблизиться, а той гнав просто на них, наче їх і не бачив. Проскочив між конем відьмака й конем Ангулеми. Вони бачили його обличчя, біле, наче сир, і перекривлене жахом, бачили вибалушені очі.

— Що за дідько? — знову промовила Ангулема.

Мільва струсила здивування, розвернулася у сідлі й послала втікачеві стрілу в криж. Розбійник скрикнув і впав у папороть.

Земля задвигтіла. Так, що з найближчого дубу посипалися жолуді.

— Цікаво, — сказала Ангулема, — від чого він давав драла…

Земля задвигтіла знову. Зашелестіли кущі, затряслося ламане гілля.

— Шо воно? — пробелькотіла Мільва, встаючи на стременах. — Шо воно, відьмаче?

Ґеральт глянув, побачив, голосно зітхнув. Ангулема також побачила. І зблідла.

— От курва!

Кінь Мільви побачив також. Заіржав панічно, встав дибки, а потім ударив задом. Лучниця вилетіла із сідла й важко гепнулася на землю. Кінь погнав у ліс. Скакун відьмака без роздумів погнав за ним, нещасливо вибравши дорогу під низьке гілля дубу. Гілка змела відьмака із сідла. Струс і біль у коліні мало не позбавили притомності.

Ангулемі найдовше вдавалося керувати ошалілим конем, але врешті й вона опинилася на землі, а кінь утік, мало не стоптавши Мільву, яка саме вставала.

І тоді вони краще роздивилися те щось, що на них ішло. Й абсолютно перестали дивуватися паніці звірів.

Створіння нагадувало гігантське дерево, лапатий віковий дуб — а може, воно й було дубом. Але дубом дуже нетиповим. Замість стояти собі десь на галявині серед падаючого листя і жолудів, замість дозволяти бігати по собі білкам та срати на себе коноплянкам той дуб жваво крокував лісом, розмірено тупав товстезним корінням і вимахував гілками. Товстелезний стовбур — чи тулуб — потвори мав на око зо два саженя в обхваті, а дупла, що було на ньому видно, мабуть, дуплами не були — а були пащами, бо клацали зі звуком, що нагадував стукіт важкими дверима.

Хоча під страшенним його тягарем земля тряслася так, що важко було втримати рівновагу, створіння гнало через ліс на диво швидко. І робило то не без мети.

На їхніх очах потвора махнула суччям, свиснула гіллям і витягла з ями з-під дерева бандита, який там ховався, — зовсім як лелека ловить сховану між травами жабу. Обплетений гіллям опришок завис серед суччя, виючи так, що аж жаль брав. Ґеральт побачив, що створіння несе вже трьох розбійників, схоплених таким само чином. Й одного нільфгардця.

— Тікайте… — простогнав він, марно намагаючись устати. Мав відчуття, наче у його коліно хтось убивав ритмічними ударами молота розжарений набіло цвяшок. — Мільво… Ангулемо… Тікайте…

— Ми тебе не залишимо!

Дубостворіння їх почуло, радісно затупало коріннями й погнало в їхній бік. Ангулема, даремно намагаючись підвести Ґеральта, вилаялася дуже бридко. Мільва тремтливими руками намагалася накласти стрілу на тятиву. Абсолютно безглуздо.

— Тікайте!

Було запізно. Дубостворіння вже було поряд. Паралізовані жахом, вони тепер дуже добре бачили його здобич: чотирьох розбійників, що висіли, обплетені гіллям. Двоє жили, бо видавали хрипкі крики й били ногами. Третій, хіба зомлівши, звисав безвладно. Потвора очевидним чином намагався хапати ворогів живцем. Але з четвертим зловленим не дуже вдалося: може, через недогляд він надто сильно його стиснув, що було зрозуміло по вибалушених очах жертви й виваленому язику — виваленому далеко, аж на замурзане кров’ю підборіддя.

Попередня
-= 99 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!