Слава ЗСУ!

Надійка завмерла. Повторна операція? А темрява? А лозохвостики? Чотири роки?

– Я не хочу щоб ти їхав. Може… може знов той благодійний фонд? – запропонувала тихенько.

Батько чомусь довго мовчав і відповіла та дівчина, Христинка:

– Ні, благодійного фонду більше не буде. Твій батько мусить заробити ці гроші сам…

Вони ще трохи погостювали й пішли – квапились на електричку. А Надійка залишилась – Віктор Теофілович намовив полежати ще хоча б тиждень.

Вона лежала в незручному лікарняному ліжку й думала. Власне, чотири роки, це не так уже й багато. Через чотири роки їй буде всього двадцять один – ціле життя попереду… Ні, ні! Не варто вабитись надією! Бо потім, якщо нічого не вийде… буде так боляче, так нестерпно! Та й чи заробить батько ті гроші? На чужині, це ж певно й робота нелегальна. А там усяке трапляється: і нещасні випадки , й рекет, і розбій, он тільки й чуєш… Якщо вона втратить ще й батька… Ні, цього Надійка вже не знесе!

Але як існувати без надії? Надія – це ж останнє, що залишається в людини після спустошень, втрат і розчарувань. Вона сподіватиметься. Попри все. Бо тільки так можна жити, тільки так можна протистояти темряві. Покищо вона перемогла, але хто сказав, що то була остання січа! Ні, Надійка не похилиться, не скориться страхітній кошлатій почварі, яка застує собою сонце! Почвара незмірна й могутня, а дівчина тендітна та беззахисна, але вона битиметься до краю. Яким би той не був. Війна ще не скінчилася, ні.

Війна з лозохвостиками триває!

2003 – 2006р.

- 3 -