Слава ЗСУ!

– Справді. І практично в один день з Баглаєм. Отака дивна пригода. Там обнюшили всю посадку, але, повторюю, наритого – нуль. Може маєте якісь припущення, що могли робити Максим Баглай і Станіслав Дяченко в Макарівці?

Дівчина знизала плечима.

– Ніколи не чула від Максима про Макарівку. Може він просто… просто їхав повз Макарівку до ме… в Лисянку?

– Можливо, – погодився міліціонер. – Принаймні це все, що я накопав, шановна! Даруйте, я й так убив з вами гору часу.

– Дякую, – дівчина встала. – Я поїду в Макарівку.

– Бажаю успіхів. Сподіваюсь, ви дасте знати, коли виявите там щось свіже. У відповідь, так би мовити, на мою люб’язність.

– Добре.

– Ось, прошу – мій службовий телефон. Бувайте.

Ці сережки батько з мамою подарували їй на шістнадцятиліття. Продали двох кабанів і купили. Вони тоді ще посварилися – батько складав на кольорового телевізора – мріяв замінити їхню допотопну чорно-білу „берьозку”, але мама наполягла на своєму: „Вона вже доросла, нехай має бодай єдину цінну річ!”

Єдина цінна річ. Дівчина відшукала ломбард і без жалю поклала золото перед приймальником:

– Хочу продати…

– Шановні пасажири! – прохрипіло десь під стелею. – Наш електропоїзд прибуває на кінцеву станцію Макарівку. Звільніть, будь ласка, вагони!

Пасажири, яких залишилось у вагоні жменя, попідводилися з сидінь та посунули до дверей. Христинка й собі підвелася й зійшла з затишного освітленого вагона на перон. Сутеніло.

Макарівка. Поблизу цього містечка, десь у лісосмузі, знайшли Максимів і Славиків автомобілі. Це те, що вона знає. Чи був Максим у Макарівці, чи просто проїздив, прямуючи в Лисянку? Хтозна. А знати треба. Принаймні, це єдиний його слід.

На кінцеву станцію електричка прибула під вечір. Куди йти, де шукати ночівлі? Дівчина перекинула через плече рюкзачок і залишила перон, вирішила, поки не споночіє, пройтись – ознайомитися з містом. А ночувати, очевидячки, доведеться на вокзалі.

Важку звальну ніч Христинка провела на твердому сидінні в залі очікування вокзалу поміж інших пасажирів, або просто „бомжів”, яким ніде було прихилитися, так само, як і їй. А вдосвіта рушила туди, куди й більшість люду з переповнених ранкових електричок – на базар.

А базар клекотів. Підхоплена гомінким юрмиськом, дівчина ходила поміж торгових яток, удавала, що придивляється до товару, навіть питала іноді, що почім, а сама прислухалась, нашорошивши вуха, до розмов і водночас розмірковувала, як бути далі. Скористатися випробуваним способом – зайти в міліцію? Для цього треба дочекатися понеділка, а сьогодні лише субота.

Стовковище вирувало:

– …Кумо, драстуйте! Де б ми оце спіткалися, як не на базарі!..

– …Та за що ж тут п’ятірку давати, за оцей горох? Бога бійтесь…

– …Кульочки, кульочки, сигарети!..

– …Ой, не знаю, що воно буде ниньки з барабольою: жук поїв, посуха спила! То в нас ще нічого, а з південних областей он приїздять, закуповують, в них, кажуть – усе чисто вигоріло.

– …Поїхала, поїхала моя квартиранточка. Хороша людина – я й на поїзд пособила їй сісти…