Слава ЗСУ!

На часину вона замовкла, ніби зважуючись, тоді стисла долоні в кулачки та виразно промовила:

– Це правда, що вашій доньці нещодавно зроблено дуже складну й дорогу операцію? Вибачте…

– Правда, – відповів Інокентій. – То що?..

– Вибачте ще раз, але зникла людина і я мушу поставити ці питання. Я припускаю, що Максим... можливо, мав якусь суму грошей і от він зник, а ви… Скажіть, будь ласка, де ви взяли на операцію кошти?

І тут Інокентій змінився. Тобто зовні ніби нічого не сталося. Він, як і досі, сидів навпроти й спокійно дивився на Христинку, але обличчя… Нараз ніби незмірна втома посунула на його, й так глибоко сховані очі, важкі повіки, нагнула кутики тонких губ, заглибила існуючі зморшки і, не знати й коли, проорала кілька нових; раптом здалося, що ця людина принаймні кілька діб не спала. Цілу хвилину він мовчав, а тоді заговорив і голос його був прокволистим та незворушним, як і перше:

– Вже зовсім споночіло. Піду, повмикаю світло. Ти, дівчино, підожди – робота.

Він пішов тихою струдженою ходою і скоро то там то там, по різних кутах заводу, почало спалахувати світло. Засвітилося над ваговою, спалахнуло кілька лампочок над великими чорними цистернами, увімкнувся світильник десь нагорі, на тих нахмурених червоно-брунатних конструкціях, повз які вона проходила.

У химерному нерівномірному сяйві територія заводу набула фантастичних обрисів. Христинка сиділа в оточеній крихітним садочком альтанці та чекала Інокентія. Кілька собачок – двірняжок, які було гавкнули на неї спочатку, але далі швидко вмовкли, лежали в траві й пильнували за дівчиною уважними сумними очима. „Можливо тут, на цьому ось місці, сидів і Максим, – подумалось Христинці. – Сидів і чекав, поки цей Інокентій повмикає світло, чи позаглядає до своїх приладів. А потім він зник. Може й я зникну? Може це таке місце, де зникають усі? Максим… Славик…” Ні, страху вона не відчувала.

Інокентій повернувся:

– Повмикав. Ти от що, дівчино, пішли лучче в котельну. Там і видно й тепліше, а то вже охолодою низом тягне. Ходімо.

Зайшли до високої цегляної будівлі, посеред якої стояли два великих, пофарбованих сріблянкою, агрегати (вони видались Христинці схожими на поснулих слонів) й Інокентій запросив її присісти до маленького столика біля вікна.

– Значить ти питала про кошти, – на його обличчі панувала та ж несподівана втома і слова він кидав покволом, іще млявіше, аніж на початку. – Кошти… Є один благодійний фонд, міжнародний. Мені насовітували туди звернутися й нам допомогли – виділили гроші. Бувають ще на світі люди. Отак, дівчино. А Максима твого я не стрічав.

– Ви можете підтвердити свої слова документами?

– А чом би й ні? Прийдеш до мене додому – покажу й документи.

В цю мить загавкали надворі собаки. Було чути, як завалували вони раптом десь у потемку, люто й несамовито; гавкіт швидко оддалявся, певно кинулись когось переслідувати.

– Зажди, – буркнув Інокентій, – піду нагляну. Так вони дзяволять на чужих.

Він пішов і Христинка знову залишилась сама. Максима тут не було. А гроші на операцію виділив благодійний фонд – в цього робітника є документи. Все. Ниточка уривається. Але чому ж так зчорніло його обличчя?