Слава ЗСУ!

– Я ж тобі казав…

Але Гальмо не дав докінчити. Нагло турнув господаря в груди, ступив через поріг і ляснув за собою дверима.

– Це що? – тицьнув Максимові під носа пожмакані газети.

– Не знаю. Де барсетка? Ти зробив, як я тобі казав?

– Ось вона, собако! – Славик підвів руку, в якій тримав гірчичний поліетиленовий пакет. – Вона порожня! Там тільки замотане в газету смердяче мило!

– Що!? Яке мило ти, придурку? Там були гроші, розбираєш, гроші! Такі папірці, за які можна купити все, що забагнеш! Дочорта грошей! Куди ти їх, блябуду, подів?

– Не було там ніяких грошей і ти сам це знаєш…

– Як не було?

Максим вчепився Славикові в груди, та той відхилився й щоєсили затопив приятелеві кулачиськом в щелепу. Максим полетів на підлогу, але потяг за собою й супротивника. Обоє важко гехнулись і почали несамовито борюкатись у тісному темному проході біля дверей.

– Де, блябуду, мої бабки?...

– Ти мене кинув, с-собака… кинув…

Дзенькнуло скло, грюконув у стіну каблук, щось впало… Задзеленчав вхідний дзвоник.

Обоє завмерли, відтак Максим важко звівся і, тримаючись рукою за підборіддя, відчинив. На порозі стояла тендітна, як школярка, старенька з нафарбованими побганими губами на обличчі й кокетливій рожевій шапочці на голові.

– Я прошу пробачення, – почувся від неї тоненький деренькотливий писк, – але Марія Оникіївна прописала мені цілковитий спокій, тишу, порадила уникати неприємностей, стресів…

– Що? – Максим мотнув головою. – Тобі чо, стара?

– Прошу пробачення. Я ваша сусідка. В мене, знаєте, депресивний синдром середньої тяжкості, ускладнений задавненим психічним розладом, хронічним гастритом, артритом і… і Марія Оникіївна, психіатр, порадила мені уникати будь-яких…

– Ясно, мать! Нема базару – тухну! – Перед сусідкою хряпнули двері.

Славик сидів на підлозі та обережно голубив пальцем здуту губу. Максим переступив через його ноги, зайшов у кухню.

– Вип’єш?

– Вип’ю… – мугикнув Гальмо.

Всілися за крихітним кухонним столиком, де поміж небагатої гастрономної закусі, в оточенні двох замацаних одноразових стаканчиків вилискувала зимною прохолодою пляшка „Союз-віктану”.

– То кажеш, мило?

– Мило…

– Хм. Інтересно, що б воно означало? Кому призначалась „лялька”?

– Ясно кому – мені!

– Довбодзьоб ти, блябуду, Славику, от що я тобі скажу. Одне слово – Гальмо! Тямкуй сам: звідки я міг знати, що в барсетці не лавандоси, а якесь шизонуте мило? Вона ж опломбована! Та й довбеха той з рук її не випускав, не дозволено йому. Тому й з тачки поліз з барсеткою. А ти, до речі, на якого пломбу збив, нащо заглядав усередину? – Славик похилив голову. – Що, хотів зцупити наше бабло й дати тягу? Ех ти, блябуду, а ще друг дитинства! – Максим несильно плеснув сп’янілого Славика по щоці. – Я йому довірився, а він… І куди б ти, цікаво, од мене втік? Та нічого, братухо. Сьогодні ми обоє опинилися в прольоті. Сьогодні ми, Славику, продули. Але вір: буде ще й у нашому завулку п’янка! А поки давай, блябуду, ще по трошки! – Максим розлив залишки спиртного в стаканчики, підсунув один Славикові. – А пам’ятаєш, як ми чудили в Лисянці? Золоті були часи!