Слава ЗСУ!

Славик ковтнув рідину і вперся в приятеля тужним свинцевим зором:

– Ти мене взув, тоді, з Христинкою. Й сьогодні взув. Ти завжди мене взував, с-собака!

– Закупор хавало, обрид. Кажу ж – сам не знав...

– А я… а я… а я її теж подобав, Христинку! А ти, собака… взув.

Вихляючись, Славик звівся на неслухняні ноги й посунув столика на господаря. Порожня пляшка злетіла на підлогу й з дзенькотом розбилась. Максим відскочив убік та щосили стусонув приятеля в груди. Той ухопив Максима за рукав і обидва важко повалились на підлогу.

– Ти, с-с-собака…

– Ну дістав, блябуду…

Задзеленчав дзвоник…

Глава 16

Інокентій

Надійки я не пізнав. Гарненьке личко спотворювали бридкі окуляри з товстеленними, наче дно бокала, круглими лінзами, які робили її очі схожими на риб’ячі.

– Вона може втратити зір! – кинулась мені на груди заревана Раїса. – Та що може – вже втрачає! І ніхто не знає, що діяти. Одні совітують термінову операцію – інші застерігають не спішити. Я вкінець розгублена, добре, що ти приїхав… Що будемо робити?

Що робити? – Я думав про Лучіку. Прямо з вокзалу кинувся я до давнього другана Феді, благав, мало не навколішки ставав, аби той примістив на кілька днів Лучіку десь на квартиру. Федя був розлучений, перебивався з матір’ю; немало подивувавшись та похитавши кучерявим, наче в негра, баняком, він пообіцяв визволити. Як там вона, чи влаштувалась, як почувається між чужих людей, погано знаючи мову, сама? Моя душа рвалася до неї, я майже фізично відчував, як колотиться вона, збурена, у грудній клітці, наче в тюремній. А треба було кудись бігти, про щось домовлятися, пхати комусь „на лапу”, комусь погрожувати, вибивати дефіцитні ліки, вибивати направлення до обласної лікарні, яке в нас, у районній, не хотіли чомусь писати. Раїса тягала мене за собою, та я мало що тямив і мало яке було з мене пуття.

Раптом, на порозі якогось чергового бісового кабінету, я згадав, що не залишив Лучіці грошей. Боже мій, вона сидить без копійки!

– Мушу навідатись в одне місце, – процідив я, дивлячись повз Раїсу.

– Ти що, яке місце? – витріщилась вона на мене. – А дитина?

– Мені треба! Може… може… я договорюсь там про ліки! На часинку…

І, втікаючи від подальших розпитувань, я помчав. Знайшов Федю, знайшов Лучіку – він прилаштував її в однієї з колишніх своїх пасій, кинувся до неї самотньої, журної:

– Вибач мене, моя квітко, я тобі грошей не оставив! Ось, візьми, поки що… – я пхав їй у руки якийсь дріб’язок…

– Ти сказав? – промовила вона, дивлячись вимогливим поглядом.

Я знав, що вона про це спитає.

– Ні. Покищо. Розумієш, Надійка… Зараз якось воно не в тему…

– Ту ай проміс – обіцяв. Брехун.

– Я скажу. Клянуся. Скоро. Трошки потерпи! Я ж тебе люблю, моя квітко!

Вона мовчала. Та в глибині ночей-очей кип\'ятився темний загрозливий нурт. А я мав уже летіти до Раїси...