Слава ЗСУ!

– Ось, – Павло Павлович поклав перед підлеглими чорну, щільно натоптану барсетку. – Зразу скажу, аби вам не кортіло – це гроші. Великі. Їх треба довезти в певне місце, тут адреса, – тицьнув Максимові папірець. – Поїдеш своєю ( на той час Максим розжився вже не новим, але добре збереженим „фольксвагеном”). Дорогою ніде не ставай, навіть, якщо стопоритимуть даішники, в разі чого телефонуй – я владнаю. Тож твоя справа – маршрут, а твоя, – шеф повернувся до Костика, – бабки. Бери цей гаман у руки й не випускай його доти, поки не заїдете на подвір’я особняка. Я подзвоню й вас чекатимуть. Второпав? – Костик кивнув. – Ні за якої оказії не випускай з рук барсетки – це наказ. Бачиш – вона опломбована, за збереження пломби відповідаєш ти. Головою. Це задача особлива й за неї вам буде особлива приплата. Але глядіть, – шеф звузив очі та зазирнув кожному ледве що не в душу: – Сума велика, але борони Боже кому з вас на неї зазіхнути – під землею знайду. А тоді туди ж – у землю!

– Що ви, Павле Павловичу! – дружно вигукнули Максим з Костиком.

– Йдіть!

А скоро Максим дізнався й розмір суми, яку вдвох з Костиком відвозили вони тепер щомісяця, зазвичай восьмого числа, до розкішного заміського особняка під Вишгородом.

На фуршеті, влаштованому незрівнянною Томочкою з нагоди свого дня народження, розпашіла від випитого шампанського секретарка, удавано відбивалась від його удаваних (її чари на нього не впливали) лицянь:

– Ти, Максику, чувачок, поза сумнівом – нічого, але я дуже, ну дуже дорога! Знаєш, Максику, яка я дорога? Твоєї зарплати стане мені, ну хвилин на сто!

– Раз на місяць і я буваю товстосумом!

– О, так! – Томочка розуміюче хихотнула. – А ти хоч знаєш, Максику, скільки возиш із собою в старенькій барсеточці? – він наївно знизав плечима. – Сто тисяч! Умовними!

І все. Зникла романтична заколисуюча музика, зникла всезнаюча Томочка, яка щільніше, аніж дозволяють правила пристойності, лестилася до нього в тягучому „медляку”, зник її офіційний кавалер, менеджер з транспортних питань, Вова, котрий спостерігав за танцюючою парою байдужими, вже добре посоловілими очима (Вова відзначався цілковитою відсутністю почуття ревності), зникло все. Залишились Максим і сто тисяч. Їх магнетизм миттю заповнив собою його збунтоване, спрагле за великими звершеннями, єство і Максим виразно й чітко усвідомив: це воно!

Пославшись на втому, він кинув компанію, прийшов додому (Працюючи в „Колор-трейдингу”, залишив гуртожиток, де мордувався зі Славиком, та винайняв однокімнатну в старій, але затишній „хрущовці” на Куренівці), вимкнув світло, впав на ліжко й уп’явся очима в потемок.

Він зразу вирішив, що сто тисяч мусять належати йому. Чхати на погрози генерального. Слід обмислити все так, аби жодним чином підозра не впала на Максима. Продумати й виважити кожну дрібницю, кожен крок. А генеральний – що генеральний і що для генерального якісь там сто тисяч! Він на вікенд он літає з друзями то на Кіпр то в Анталію. Максим знає, особистий водій все знає – хіба раз дожидав шефа в Борисполі! То що, генеральному можна, а Максимові зась? Чим же Максим гірший? Що народився не в столиці, а в півсонній зачухмареній Лисянці? Що ніколи не знав, та й досі не знає свого батька? Справжнього. Бо дочасних мав без ліку! Навічно укарбувався йому в пам’ять надірваний від питва й сигарет материн голос: „Оце, Максимчику, буде твій новий тато!” Скільки разів чував малий Максимко ті слова! І ніхто, ніхто в усенькому світі жодного разу не дав йому анікопійки; ніхто не зарадив, не підтримав. Іван хіба, один з „татусів”, звірився якось кількома цінними порадами. А так усе сам. Кулаками, зубами, ліктями! Хлопчаком ще був, а вже доводилось утримувати не лише себе, а й матір, котра спилася на той час дощенту. Однолітки розважались, а він крав на колгоспних нивах кукурудзу, тягав хитлявим велосипедом важезні міхи, здряпуючи в кров долоні, лущив ночами тугі, як дрюк, качани, а зерно носив тоді попід дворами – продавав. Вчителька питала: чого не пише, він понуро відказував, що закінчилась паста, а насправді просто не міг тримати щемкими пучками ручку. Досі чується йому той щем! То хіба він не заробив нагороди?