Слава ЗСУ!

Корнель. Нас ти теж... мусила відпустити, мамо.

М а т и. Неправда! Я вас не пускала! Але ви самі завжди мали ще якийсь власний світ, куди мені не було доступу; в тому світі віх грались у дорослих... Невжо ви думаєте, що ви справді коли-небудь були для мено великі й дорослі? Ви? Думаєте, що я коли-небудь бачила в вас героїв? Ні, хлопці, я в вас бачила тільки вбитих пташенят, тільки малих дурних дітей, з якими сталося нещастя... І ти, Ріхарде! Ти знаєш, ким ти був для мене? Чоловіком, що спить поруч .мене, розтуливши рот; я чую, як він дихає, і всім своїм тілом, усім серцем відчуваю, що він мій, І враз його десь там далеко вбивають! ГІевжо ви но розумієте, яке це безглуздя? Нащо мені все це, яке мені діло до вашої дурної, далекої Африки? А проте цс я, я мусила віддати за неї людину, що була моєю..,

Батько. Але ж це було так давно, серденько!

Мати. Ні, Ріхарде. Для мене —ні. Для мене всо це —наче сьогодні. Або ти, Ондро: для мене ти й досі той похмурий, буркотливий хлопець, аж занадто розумний як на свої літа; я ходжу з тобою по саду, поклавши руку тобі на плече, наче спираюсь на тебе... Або ти, їрко, скільки я тобі штанів перелатала! Ти ж весь час лази» на дерева... Пам’ятаєш, як я щовечора мазала йодом усі твої подряпини та садна? «Воно не болить, мамо,— казав ти,—це нічого...» Або ти, Корнелю...

Корнель. Що з тобою, мамо! Це ж дрібниці...

М а т п. Що з того? От цього ви якраз і не розумієте. Для мене кожна та дрібничка й досі в тисячу разів важливіша від усіх ваших походів і війн. А знаєш чому? Бо я, мати, від усіх вас мала тільки ці дрібнички. Я могла служити вам тільки в цих дрібничках. То був мій світ. А тількй-но забравши собі в голову щось велике, ви зразу ніби вислизали з моїх рук... Навіть в очі мені но могли подивитись, ніби у вас сумління нечисте. «Ти цього не розумієш, матусю!» І тепер*ви знов не дивитесь мені в очі —всі ви. Я знаю, у вас знову щось на думці, щось своє, велике...

О н д р а. Ти не сердься, матусю, але цього разу справді йдеться про таке важливе...

Мат и. Я не хочу цього слухати, Ондро. Коли йдеться про Тоні, я нічого не хочу слухати. У вас є свої причини.

а в мене свої. Я знаю, ви маєте свої завдання й обов'язки, свою славу, свою честь, свою батьківщину і ще бозна-що...

• Батько. Свою службу, рідненька.

Мати. Так,, свою службу. Я теж мала свою славу, і то були ви. Мала свій дім — то були ви. Свою службу — і служила я вам, вам, вам. То поясніть же мені, чому саме я, завжди я, в усій світовій історії тільки я, мати, жінка, повинна платити таку жахливу ціну за ваші великі справи?

Дідусь. Не треба так на них гніватися, доню.

М а т и. Я на них не гніваюсь, тату. Я гніваюсь на світ. Бо він весь час посилає моїх дітей на смерть за щось велике, за якусь там славу, ча благо, чи ще за щось... А скажи, таточку, чи той світ від цього хоч трохи покращав? І чи було з цього хоч якесь пуття?

Дідусь. Було, донечко, було. Бач, славне минуле також потрібне.

Б а т ь к о. Я знаю, голубонько, тобі дуже тяжко було, проте... коли я отак дивлюсь на тебе...

Мати. Не дивись на мене, Ріхарде! І ви, діти, не дивіться. Я жахлива, коли гніваюся.

Батько. Бо в їебе вдача запальна, правда? Ти й сама пішла б на смерть, люба моя, якби було треба.

Мати. Тільки за вас! За вас, і більш ні за що! За свого чоловіка, за родину, за дітей... Хіба мені, жінці, коли було діло ще до чогось? Ні, ні, ні, я вам Тоні не віддам!

Пауза.

Ондра. А знаєш, тату, вона трохи має рацію. Тоні справді... фізично слабенький. Такий млявий, погапо розвинений хлопець...

ї р ж і. Ні, в нього скоріше вдача слабка, Ондро. Він і екзальтований, і водночас страшенно боязкий. Я ще не бачив хлопця, що мав би так мало завзяття в собі.

Корнель. Він не винен, їрко: то нерви. Тоні здібний, але нервовий —далі нікуди. Я не знаю, що з цього хлопця вийде.

Петр. Шкода його. Так із нього ніякого пуття не буде.

• Мати. Ні, не кажіть так! Ви несправедливі! Ріхарде, не вір їм, вони на нього завжди звисока дивилися. Тоні просто... занадто вразливий; але взагалі він вилюднів... ти б зрадів, якби побачив, який він тепер здоровий і дужий! Він, щоб ти знав, сам хотів піти на війну! Сам прийшов до мене й просився... Тоні не винен. То я його не пустила. І не пущу.

Батько. Чому, Долорес?

М а т и. Бо я не хочу лишитись сама. Може, це егоїзм... але в мене ж нема вже більш нікого, тільки Тоні, Ріхарде! Прошу вас, діти, прошу тебе, тату, зоставте мені його! Адже мені без нього не буде для чого жити, не буде про кого дбати; у мене вже нічого не буде... Невже я не маю ніякого права на того, кому дала життя? Невже я нічого не заслужила за стільки тисяч років? Прошу вас, діти, зробіть це заради мене, заради своєї знавіснілої, замученої матусі, й самі скажіть, що я не можу віддати Тоні. Скажіть! Чи ви не чуєте?