Слава ЗСУ!

—Гейдо, голубе, — мовив суддя, —це ж неможлива річ: дев’ятнадцять метрів —чимала відстань. А може, той чоловік стояв у воді, посеред річки?

— Я теж був подумав так, — відповів Гайда. — Але там, пане суддя, на закруті, від берега до берега більш як два метри завглибшки. А від камешоки ще ямка лишилась на укосі: там другий берег вимощений каменем, щоб не розмивало, отож той чоловік і вивернув одну каменюку. А пожбурити її він міг тільки зі стежки, бо в воді вападто глибоко, а укіс крутий, не встоїш. А це означає, що каменюка пролетіла дев’ятнадцять метрів і двадцять сім сантиметрів. Ви розумієте?

— Може, він мав пращу? — невпевнено зауважив Тучек.

Гейда докірлпво глянув на нього.

— Пане суддя, ви, мабуть, ніколи не держали в руках пращі. Спробуйте-но кинути пращею шестикілограмову каменюку! Це треба мати катапульту. Я з цією каменюкою два дні морочився; пробував зробити такий зашморг і розкрутити її—як ото молот кидають. Але вона з будь-якого зашморга випадає. Ні, її можна було тільки штовхнути, як ядро. І ви знаєте, що це таке? —схвильовано вигукнув він. — Світовий рекорд! Ось що!

— Та невже! — зчудувався Тучек.

— Так, світовий рекорд! —урочисто повторив Гейда.— Правда, спортивне ядро важче, в ньому сім кілограмів; а нинішній рекорд —шістнадцять метрів без кількох сантиметрів. Попередній рекорд, п’ятнадцять 8 половиною метрів, держався дев'ятнадцять років, і аж цього року один американець, як пак його прізвище, чи (то Кук, чи то Гіршфельд, штовхнув майже на шістнадцять. Шестикілограмове ядро він би штовхнув метрів на вісімкадцять-дев’ятнадцять. А ми тут маємо на двадцять сім сантиметрів більше! Пане суддя, цей хлопчина штовхнув би спортивне ядро на добрих шістнадцять метрів із чвертю, і це без тренування! Боже, шістнадцять з чвертю! Пане суддя, я в цьому спорті маю досвід, іще на війні хлопці, було, завжди гукали: «Ану, Гейдо, за-кинь-но туди!» — ручну гранату цебто. А у Владивостоці я якось змагався з американськими моряками; я штовхнув ядро на чотирнадцять метрів, а їхній судновий священик побив мене на чотири сантиметри. Ого, в Сибіру ми накидалися! Але цю каменюку я штовхнув тільки на п’ятнадцять з половиною метрів, пане суддя,—далі ніяк ие міг. А тут —дев’ятнадцять. Сто чортів, сказав я сам собі, цього хлопця я мушу розшукати; він нам поставить рекорд. Ви уявіть собі —в американців рекорд відібрати!

— А як же з Пуділом? — нагадав суддя.

— К бісу Пуділа! —вигукнув Гейда. — Пане суддя, я почав розшуки невідомого, що поставив світовий рекорд; адже тут ідеться про інтереси всієї країни, хіба ні? Отож я насамперед пообіцяв, що за Пуділа винного не каратимуть.

— Ну, це занадто,— запротестував суддя.

— Стривайте; я пообіцяв таке з умовою, що він справді перекине шестикілограмову каменюку через Сазаву. Околишнім старостам я розтлумачив, яке це буде велике досягнення: мовляв, про нього писатимуть у газетах по всьому світі; і ще я сказав, що той хлопчина заробить на цьому тисячі. Лишенько, що тоді сколотилось, пане суддя! Всі парубки в околиці покинули жнива, збіглись туди, над річку, і давай жбурляти каміння на той бік. Там, на укосі, вже ні одної каменюки пе зосталося, і тепер вони розбивають межові камені та валять кам’яні огорожі, щоб було чим жбурляти. А хлопчаки, чортенята, по всьому селу камінням кидаються, курей уже хтозна-скільки перебили... А я стою на березі й пильную. Звісно, ніхто не докинув далі, як до середини річки — тільки й того, що її там певне вже наполовину загатили. Аж ось учора ввечері приводять до мене парубка — буцім це той, що скалічив Пуділа. Ви його зараз побачите, поганця, він чекає надворі. «Слухай, Лисицький,— кажу йому,— то це ти пожбурив оцю каменюку на Пуділа?» — «Я, — відказує. — Пуділ мене вилаяв, то я розсердився, а іншої каменюки напохваті не було...» —«Ну то ось тобі інша, така сама,— кажу йому, — докинь її на Пуді-лів берег; але як не докинеш, то знатимеш у мене!»

Ну, взяв він ту каменюку — ручиська в нього як лопати, — став над укосом і намірився. Бачу, техніки в нього ніякої, про стиль і балакати нема що, ні ногами, ні тулубом не працює —а все ж каменюка шубовснула в воду за чотирнадцять метрів. Непогано, але... От я заходився йому показувати: «Телепню, стань отак, правим плечем назад, а як кидатимеш, то не самою рукою, а й цим плечем рухай, зрозумів?» — «Атож»,—відповідає; скривився, як святий Ян Непомуцький, і кинув... на десять метрів.

Ну, я сказився. «Ледащо! —кричу.— І це ти влучив у Пуділа? Брешеш!» —«Пане вахмістре, — відказує,— бог мені свідок, що я в нього влучив; хай Пуділ стане там, то я йому, собаці, вріжу ще раз!» Я тоді біжу до Пуділа, прошу його: пане Пуділ, послухайте, йдеться про світовий рекорд —будь ласка, вийдіть знов на свій берег та налайте того цегляра, хай він ще на вас каменюкою пожбурить!» Та де там, пане суддя,—повірите,