Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Війна з Саламандрами

— Але ж не міг той убивця не лишити ніяких слідів! — зауважив Пепа.

— Бачите он того жевжика? — жваво спитав пан Соучек.— Він обкрадає карнавки в церквах. Хотів би я знати, чого йому тут треба. Ні, той убивця ніяких слідів не лишив. Але як знайдете вбиту дівчину, то можете закластися, що то доклав рук її коханець, так буває звичайно,— промовив він задумливо.— Ви. панночко, по хвилюйтеся... Тож якби ми дізналися, хто вона, то спіймали б і вбивцю. Але як дізнатися, хто вона? От де була морока.

— Але ж у поліції є свої методи, — невпевнено сказав Пепа.

— Авжеж, є, — з нехіттю погодився пан Соучек.— Такий, приміром, метод, як шукати одну пшонину в мішку з сочевицею. Терпіння треба мати, юначе. Знаєте, я люблю читати детективні романи —скільки там пишуть про всякі там мікроскопи тощо. Але що б ви побачили в мікроскоп на тій нещасній дівчині? Хіба що захотіли б подивитись на родинне щастя якого-небудь жирного хробака, як він веде на прогулянку своїх хробаченят. Вибачте, панночко... Мене завжди за печінки бере, коли я чую балачки про методи. Бачте, провадити розслідування — це не те, що читати роман і вгадувати, чим він закінчиться. Це скоріш буває так, ніби вам дали той роман і сказали: «Пане Соучек, прочитайте оце все підряд і, де знайдете слово «хоча», відзначте ту сторінку». Отака наша робота, розумієте? Тут вам не поможе ніякий метод і ніяка кмітливість; треба читати й читати, а врешті виявиться, що в усій книжці немає жодного «хоча». Або ж мусиш бігати по всій Празі та розшукувати, де живе добра сотня Андул чи Марженок, щоб за всіма правилами криміналістики з’ясувати, що жодної з них не вбито. Ось про що варто б написати, — сердито сказав детектив,— а не про вкрадене перлове намисто цариці Сав-ської. Бо це принаймні солідна робота, юначе.

— Ну, і як же ви розплутали це діло? —спитав Попа, наперед певний, що він узявся б не так.

— Як розплутали? — замислено перепитав пан Соучек.— Насамперед —треба було з чогось почати. Хоч би з отого трамвайного квитка. Можна було гадати, що та дівчина — коли вона була служниця — служила десь недалеко від тієї лінії; звіоно, може, воно й не так, може, вона їхала сімкою випадково, але ж для початку треба за щось зачепитись, а то як же ти почнеш? Але сімка ходить через усю Прагу, з Бжевнова через Малу Страну і Нове Место аж на Жижков. Отже, знов це нічого не давало. Правда, був ще той купон, і ми принаймні знали, що дівчина недавно купила в такій і такій посудній крамниці на п’ятдесят п’ять крон товару. Ми й пішли до тієї крамниці.

— І там її згадали! —вигукнула Мінка.

— Та де, панночко! —буркнув пан Соучек.— Хто б там її пам’ятав. Але пан доктор Мейзлік, наш комісар цебто, пішов туди й спитав, що в них можна купити за п’ятдесят п’ять крон. «Це залежить від того, скільки предметів,—сказали йому.—Але як один предмет, то це може бути тільки англійський чайничок на одну персону: він коштує рівно п’ятдесят п’ять крон».— «Ну, дайте мені такий чайничок, — каже пан доктор,— тільки з відбракованих, щоб не так дорого».

А тоді, значить, пан комісар кличе мене й наказує! «Слухайте, Соучек, це діло для вас. Припустимо, що та дівчина була служниця. Ну, а служниці частенько трапляється розбити щось із посуду. Коли таке станетеся втретє, хазяйка їй каже: «Тепер купи за свої гроші, розтелепо!» І тоді служниця йде й купує один предмет —такий, як вона розбила. А один предмет за п’ятдесят п’ять крон —це може бути тільки отакий англійський чайничок».— «Та й дорогий же, бісова душа», — кажу. А він мені: «Отож-бо й є. По-перше, це нам пояснює, чому та дівчина зберігала купон: для неї це була купа грошей,

і вона, мабуть, сподівалася, що колись хазяйка їй ті гроші поверне. По-друге —це чайник на одну персону. Отже, або дівчина служила в якоїсь самотньої людини, або ж її господиня мала таку людину на квартирі, і їй подавали на сніданок чай у такому чайничку. І найско-ріш та самотня людина була жінка, бо самотній чоловік навряд чи купив би собі такий дорогий і гарний чайник і чоловіки звичайно навіть не помічають, із чого п’ють.

І ще з однієї причини я думаю, що це самотня жінка: такі старі панни-квартирантки завжди дуже люблять мати щось своє, гарненьке, тож і купують отакі надміру дорогі речі».

— Це правда! —вигукнула Мінка. — Ти знаєш, Пепо, у мене теж є така гарнесенька вазочка!

— От бачте, — сказав пан Соучек. — Але купона від неї ви не зберегли. А потім пан комісар мені каже: «А тепер, Соучеку, міркуватимемо далі; звичайно, все це дуже непевне, але ж із чогось треба почати. Завважте? людина, що може викинути п’ятдесят п’ять крон за чайннчок, па Жижкові не житиме. (Розумієте, це пан доктор мав па увазі сьомий трамвай, тобто той трамвайний квиток). У центрі Праги мало хто пускає квартирантів, а на Малій Страні п’ють тільки каву. Тож я гадаю, що найкраще пошукати між Градчанами і Дейвицями, коли вже держатися сьомого маршруту. І ще я майже певен,— каже,— що панна, котра п’є чай із такого англійського чайничка, мешкає неодмінно в будиночку з палісадником; такий уже сучасний англійський стиль, Соучеку». Бачте, у нашого доктора Мейзліка часом бувають такі шалені ідеї. «То знаєте що, Соучеку,— каже він мені,— візьміть цей чайничок і попитайте в тому районі, де там є такі заможні квартирантки; і коли в котроїсь є такий чайничок, то ви спитайте, чи в її господині пе звільнилась у травні служниця. Це, звичайно, з біса непевний слід, але спробувати можна. Тож ідіть, це діло якраз для вас».

Попередня
-= 148 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар