Слава ЗСУ!

— Ну то що? —вигукнув голова. — То ж був його грунт чп ні? І чому він не мав права його продати?

Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.

— Адже ж у мене там поряд смужка картоплища,— пояснив він. — Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до^твосї смужки, я свій клапоть продам Йоудалові».

— То ви з ним не ладнали? —допитувався голова.

— Атож,— похмуро підтвердив Вондрачек. —А все через ту козу.

— Яку козу?

— Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.

— А гроші куди подів? —спитав один з присяжних.

— Та куди ж,— засмучено відказав обвинувачений.— У скриню сховав. «Як помру,— каже,— вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.

— То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?

— Атож,— невпевнено відказав Вондрачек.—Вій не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную,— казав,— і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».

— Слухайте, Вондрачеку, — суворо сказав голова, — а не через ті гроші в скрині ви вбили його?

— Ні, ті гроші були на корову,— вперто відказав Вондрачек. — Ми собі покладали — як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?

— Обвинувачений, — втрутився прокурор, — тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?

— Таж за той грунт.

— Це не відповідь.

— Він хотів його продати...

— Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!

— Авжеж, але він не хотів умирати, — з досадою відказав Вондрачек.— Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму... Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? —сказав він, обернувшись до публіки.

Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.

— Авжеж,— мовив голова поважно.— І через це хотіли його отруїти, так?

— Еге, отруїти, — буркнув обвинувачений. — А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?

Зал знов ствердно загомонів.

— Звертайтесь до мене, обвинувачений!—гримнув голова. — А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.

— Ну... — почав Вондрачек нерішуче. — Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату,— кажу йому,— не продавайте поля». А він меніз «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова,

— Оцією сокирою?

— Еге.

— Оповідайте далі!

— Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи». Вона зразу в сльози. «ІІе реви,— кажу їй, — я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що віп мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.

— За що?

— Таж за той грунт.

— А чому рубонули тричі?

Воидрачек знизав плечима.

— А то вже так... Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці,

— А потім?

— Потім ліг спати,

— І спали?

— Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що 8а той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.

— І сумління вас не мучило?

— Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казавз «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене»,

— А ви самі старого пожаліли? —загримів голова.

— Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові,— промимрив обвинувачений.

— Отже, ви вбили його з корисливості!

— Ні, неправда! —розхвилювався обвинувачений,— Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи..,

— Ви визнаєте себе винним?

— Ні.

— То, по-вашому, вбити стару людину —це ніщо?

— Та я ж кажу, що це через той клапоть! —вигукнув Вондрачек, мало не плачучи.— Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив.., Я ніколи нічого не вкрав... спитайте про Вондрачека... а вони мене забрали, як злодія... як злодія.,, —простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе,