Слава ЗСУ!

— Ну, хай Фреда з’їсть акула. Це буде розкішний кадр! — любонька аж у долоні заплескала.—Адже у Фреда неймовірно гарне тіло, правда?

Містер Ейб зітхнув.

— А далі як?

— А мене б непритомну викинула на берег хвиля. Я була б у піжамі —в отій синій у смужечку, що так тобі сподобалася позавчора. — З-під ніжних примружених повік сяйнув погляд, що дуже до речі й наочно демонстрував спокусницьку силу жіноцтва.— Власне, цей фільм має бути кольоровий. Усі кажуть, що синій колір надзвичайно пасує до мого волосся.

— А хто б тебе там знайшов? —діловито допитувався містер Ейб.

Любонька замислилась.

— Ніхто. Який же з мене був би Робінзон, якби тут булй люди, — сказала вона несподівано логічно.—Через це ж і роль така розкішна, що я весь час була б сама. Уяви собі: «Лілі Веллі в головній і взагалі єдиній ролі!»

— І що б же ти робила протягом цілого фільму?

Jli звелась на одному лікті.

— Це я вже придумала. Купалась би й співала па високій скелі.

— В піжамі?

— Без,— відказала любонька.— Правда, це був би страшенний фурор?

— Ну, не грала б же ти весь фільм голою, — промурмотів Ейб із виразом різкої незгоди.

— А чому? —невинно здивувалась любонька. — Що тут такого?

Містер Ейб промимрив щось нерозбірливе.

— А потім... — Лі задумалася. — Стривай, уже знаю. Потім мене викрала б горила. Розумієш, така страшенно волохата чорна горила.

Містер Ейб почервонів і став заривати свої ненависні ноги ще глибше в пісок.

— Але ж тут нема ніяких горил, — заперечив він не дуже переконливо.

— Є. Тут є всілякі звірі. Треба дивитись на це по-мистецькому, Ейбе. До мого кольору шкіри горила пасуватиме надзвичайно. А ти помітив, які у Джуді волосаті ноги?

— Ні, — відказав Ейб, якого мучила ця тема.

— Жахливі ноги, — сказала любонька й задивилась на свої литки. — А коли та горила нестиме мене в обіймах, із джунглів вийде молодий дикун і вб’є її.

— А як він буде одягнений?

— У нього буде лук, — не вагаючись вирішила любонька.— І вінок на голові. Той дикун візьме мене в полон і відведе до табору людожерів.

— Тут ніяких людожерів нема, — пробував Ейб заступитись за острів Тахуару.

— Є. А людожери надумають принести мене в жертву своїм ідолам і під час цього обряду співатимуть гавай-ських пісень. Знаєш, таких, як негри співають у ресторані «Парадайз». Але той молодий людожер закохається в мене... — прошепотіла любонька з круглими від захвату очима. — А потім у мене закохається ще один дикун — ну, скажімо, ватажок їхнього племені... а тоді ще один білий...

— Де ж тут візьметься той білий? — задля точності спитав Ейб.

— А він буде їхнім бранцем. Хай то буде знаменитий тепор, що попав до рук дикунам. Це щоб він міг співати в фільмі.

— А як він буде вдягнений?

Розглядаючи пальці на своїх ногах, Лі відповіла:

— Він буде... без нічого, як і людожери.

Містер Ейб покрутив головою:

— Нічого не вийде, любонько. Всі знамениті тенори страшенно гладкі.

— Шкода... — посмутніла любонька. — Iiy, хай тоді його грає Фред, а тенор тільки співатиме. їй ж знаєш, як роблять звук до фільмів.

— Але ж Фреда з’їла акула!

Лі розсердилась:

— Не будь ти таким жахливим реалістом, Ейбе! З тобою зовсім не можна говорити про мистецтво! А ватажок обплів би мене всю низками перлів...

— Де б він їх узяв?

— О, тут повно перлів, — запевнила Лі. — Фред із ревнощів боксував би з ним на скелі над морським прибоєм. Фредів силует на тлі неба був би просто розкішний, правда? Хіба не чудова думка? І обидва вони впали б у море... —Любонька аж засяяла. —Отут і придався б епізод з акулою. От казилась би Джуді, якби Фред грав зі мною в фільмі! А я б одружилася з тим вродливим дикуном.—Злотокоса Лі схопилась. — Ми стояли б отут на березі... на тлі заходу сонця... зовсім голі... і кадр помалу темнішав би.

Лі скинула купальний халат.

— Ну, я йду купатись.

— Ти ж без купальника! — вжахнувся Ейб і оглянувся на яхту —чи не дивиться хто звідти, але любонька Лі вже бігла, пританцьовуючи, по піску до лагуни.

«Правду кажучи, в убранні вона краща», — рантом озвався в юнакові брутально холодний, критичний внутрішній голос. Ейба приголомшило те, що в ньому не спалахнув любовний эахват, і він відчув себе майже злочинцем, але... все ж таки коли Лі має на собі сукню й черевички, це... ну, якось гарніше.

«Ти хочеш сказати —пристойніше», — оборонявся Ейб від того холодного голосу.

«Авжеж, і це. Але й гарніше. І чого вона так чудно ступає ногами? І чого в неї стегна трясуться? Чого се, чого те...»