Слава ЗСУ!

Капітан вап Тох на хвильку замислився:

— А що, вони кліпають нижніми повіками, чи як?

— Не знаю, пане, — прохрипів сингалець.— їх там.., десять тисяч!

Капітан озирнувся на другого норця; той стояв віддалеки, метрів за півтораста, і байдуже чекав наказу, поклавши руки на плечі; бо й справді, куди ж діти руки голій людині, як не покласти на власні плечі? Капітан мовчки кивнув йому, і низенький сингалець плигнув у воду. За три хвилини й п’ятдесят секунд він виринув і руками, що не слухались його, подерся на каміння.

— Вилазь, вилазь! —гукпув капітан, але потім гля-пув уважніш і прожогом кинувся, переплигуючи з каменя на камінь, до тих рук, що розпачливо хапалпсь за опору. Важко було повірити, що така туша може так стрибати. В останню мить він ухопив одну руку й сопучи витяг сингальця з води. Тоді поклав його на великий камінь і втер піт із обличчя. Сингалець лежав нерухомий; одна литка була в нього обдерта до кістки — видно, об каміння, — але інших ушкоджень не було видно. Капітан відтяг йому повіку вгору й побачив лише білок закоченого під лоб ока. Ні скойок, ні ножа у норця не було.

В ту хвилину шлюпка з матросами завернула до берега.

— Акули, сері —гукнув швед Єнсен. — Шукатимете ще?

— Ні,— відповів капітан.— Пливіть сюди, заберіть оцих двох.

— Гляньте, сер, як тут раптом помільшало,— зауважив Єнсен, коли шлюпка вже прямувала до пароплава.— Звідси така мілина аж до берега,— показав він, тикнувши веслом у воду. — Наче тут під водою якась гребля.

Менший сингалець опритомнів аж на судні. Він сидів, поклавши підборіддя на коліна, й трусився всім тілом.

Капітан відіслав матрооів геть і теж сів, широко розставивши ноги.

— Ну, розказуй, Що ти там побачив?

— Джинів, сагібе, — прошепотів низенький сингалець; у нього засіпались уже й повіки, а все тіло взялося «сиротами».

— А... які вони з себе? —хрипко спитав капітан.

— Як... як... — сингалець знову закотив очі під лоба. Капітан ван Тох несподівано моторно ляснув його рукою по обох щоках, щоб вернути до тями.

— Thanks, сагібе, — шепнув низенький сингалець, і в його очах знову з’явились чоловічки.

— Вже минулося?

— Вже, сагібе.

— Були там скойки?

— Були, сагібе.

Капітан Й. ван Тох провадив свій допит напрочуд терпляче й доскіпливо. «Так, пане, там чорти. Скільки їх? Тисячі. На зріст вони як десятирічна дитина, пане, і майже чорні. Плавають у воді, а по дну ходять ногами. Так, як ви або я, сагібе, тільки похитують тулубом — туди-сюди, туди-сюди, весь час... Так, пане, і руки мають, як люди. Ні, без пазурів, а наче дитячі ручки. Ні, сагібе, не рогаті й не кудлаті. Так, хвіст ніби риб’ячий, тільки без пірець. А голова велика, кругла, як у батака. Ні, нічого не казали, пане, тільки якось так наче цмокали... Зрізаючи скойки на глибині метрів шістнадцять, сингалець відчув на спині доторк неначе маленьких холодних пальців. Озирнувся, а їх довкола сотні. Цілі сотні, пане, — одні плавають, другі стоять на камінні, і всі дивляться, що я там роблю. Я впустив ніж і скойки —та мерщій угору. Виринаючи, вдарився об кількох чортів, що плавали наді мною, а що було далі, того вже не відаю, сагібе».

Капітан Й. ван Тох довго, замислено дивився на низенького норця, що сидів і трусився всім тілом. «Із нього вже не буде ніякого пуття, — сказав він собі.— 3 Па-данга відішлю його додому на Цейлон». Крекчучи й сопучи, він подався до своєї каюти. Там він витрусив із паперового пакетика на стіл дві перлини. Одна була малесенька, як піщинка, друга —• з горошину завбільшки і мінилася рожевувато-сріблястим полиском. Капітан голландського судна пирхнув собі під ніс і вийняв із шафки пляшку ірландського віскі,

ІІа шосту годину він знову звелів відвезти себе шлюпкою до кампонгу, до того самого метиса — напівкубу і напівпортугальця.

—Тодді,— сказав він і більше за весь вечір не промовив і слова. Сидів на веранді під гофрованою бляхою, держав у товстих пальцях склянку з товстого скла, пив, відпльовувався й похмуро зирив з-під кошлатих брів на худющих рудих курей, які видзьобували бозна-що на брудному витоптаному подвір’ячку між пальмами. Метис остерігався говорити й тільки підливав. Капітанові очі помалу набігали кров’ю, а пальці вже не слухались його. Майже смеркало, коли він устав зі стільця й підсмикнув штани.

— Вже йдете спати, капітане? — чемно спитав метис — напівчорт-напівднявол.

Капітан штрикнув перед себе пальцем.

— Хотів би я побачити, — сказав він,— чи є ще де на світі такі чорти, щоб я їх не знав. Слухай, де тут той богом проклятий норд-вест?