Слава ЗСУ!

— Де це знову Франтік заподівся? —бурчить пан Повондра, розгортаючи вечірню газету.

— Там, де й щодня, — відказує пані Повондрова, схилена над шиттям.

— До дівчини побіг, — докірливо мовить пан Повондра.— Бісів хлопець! Ледве-ледве тридцять років, а хоч би вечір дома посидів!

— Самих шкарпеток стільки зношує, — зітхає пані Повондрова, натягуючи ще одну пропащу шкарпетку на дерев’яний грибок. — Ну, що мені з оцим робити,-замислюється вона над великою діркою на п’яті, обри сами схожою на острів Цейлон. — Хоч викинь, — каж< критично, та все ж після довгих стратегічних роздумів рішуче стромляє голку в південне узбережжя Цейлону.

Настала статечна домашня тиша, така мила Повондрі-батькові; тільки шелестить газета, а їй відповідає швидко протягувана нитка.

— Ну, зловили вже його? —питає пані Повондрова,

— Кого?

— А того вбивцю, що жінку зарізав.

— Мені там цікавий твій убивця,— з нехіттю буркає пан Повондра.— Я ось саме читаю, що між Японією й Китаєм знов напружені взаємини. Це серйозне діло. Там завжди буває щось серйозне.

— А я гадаю, що його так і не спіймають,— провадить пані Повондрова.

— Кого?

— Та вбивцю ж. Як хтось заріже жінку, то рідко бува, щоб його спіймали.

— Японцям, бач, не до вподоби, що Китай упорядковує Жовту ріку. Бач, яка в них політика! Поки та Жовта ріка не приборкана, в Китаї раз у раз то повінь, то голод, і це китайців ослаблює, розумієш? Дай-но мені ножиці, матінко, я це виріжу.

— Нащо?

— А тут же написано, що в тій Жовтій ріці працює два мільйони саламандр.

— Чималенько, правда?

— Ще б пак! Гроші, звісно, дає Америка. Отож мікадо хоче туди своїх саламандр послати... О, ти ба!

— Що таке?

— Та ось «Пті парізьєн» пише, що Франція цього не стерпить. Воно й правда. І я б не стерпів.

— Чого б ти не стерпів?

— Щоб Італія розширювала острів Лампедузу. Адже це страшенно важливий стратегічний пункт, розумієш? Бо італійці можуть із тієї Лампедузи загрожувати Тунісу. Ось «Пті парізьєн» і пише, що Італія нібито хоче на тій Лампедузі збудувати першорядну морську фортецю. Буцімто в них там шістдесят тисяч озброєних саламандр... Це тобі не жарти. Шістдесят тисяч —цетридиві-Зії, матінко. Я тобі кажу, що там, на Середземному морі, Ще завариться колись каша. Дай-но виріжу й це.

Тим часом Цейлон зникав під невтомною рукою пані Новондрової і вже зменшився десь так до розмірів острова Родосу.

— Та й у Англії клопоту буде, — розводився пан Повондра,— В палаті громад говорили, що Великобританія відстає від інших держав у підводному будівництві. Що інші колоніальні держави, мовляв, наввипередки споруджують нові береги та суходоли, а британський уряд зі своєю консервативною недовірою до саламандр... Це таки правда, матінко. Англійці страшенно консервативні. Я знав одного лакея з британського посольства, то він нізащо в світі не хотів узяти в рот нашої чеської тла-чснки. Каже —у них такого не їдять, то й він не їстиме, Чого ж тут дивуватися, що інші держави їх випереджають,— пан Повондра серйозно покивав головою.— А Франція розширює своє узбережжя біля Кале. Отож у Англії газети гвалт підняли, що Франція на них стрілятиме через Ла-Манш, коли він повужчає. Ось і мають. Хіба вони не могли самі розширити свої береги коло Дувра та й обстрілювати Францію?

— А навіщо? —спитала пані Повондрова.

— Ти цього не тямиш. З військових міркувань Я б не здивувався, якби там щось колись заварилося. Чи там, чи деінде. Адже ж ясна річ, що тепер через тих саламандр міжнародне становище зовсім інакше, матінко. Зовсім інакше.

— То ти гадаєш, що може бути війна? —стурбувалася пані Повондрова. — Невже й нашого Франтіка заберуть?

— Війна? —перепитав Повондра-батько. — Авжеж, неодмінно буде світова війна, щоб держави могли поді* лити море. Але ми залишимось нейтральними. Хтось же мусить зостатись нейтральним, щоб продавати зброю т* все таке тим іншим. Ось воно як, — закінчив пан Повон дра. — Але де вам, жінкам, це втямити.

Пані Повондрова стиснула губи й швидкими стібкам докінчила усунення острова Цейлону з шкарпетки моле дого пана Франтіка.

— І подумати лишень,— заговорив пан Повондр* насилу приховуючи гордість, — що якби не я, то не було оцієї загрозливої ситуації! Якби я тоді не завів тої капітана до пана Бонді, то вся історія склалась би інакш Інший швейцар його б і на поріг не пустив, а я сказ собі: візьму це діло на себе. А тепер —бач який клої мають отакі держави — Англія чи там Франція! Та ще хто зна, що з цього колись може вийти... — пан Повс дра схвильовано запахкав люлькою. — Ось воно і дорогесенька моя, Всі газети повні цих саламан;