Слава ЗСУ!

— Я тебе розумію. Але камеру замкнено, а ґрати з надійної сталі. Він не дістане тебе, Біллі.

— Ви не бачили його, коли він ведмідь, — прошепотів Біллі. Очі в нього були величезні й блискучі та незмигно дивилися в одну точку. Такі очі я бачив у чоловіків, коли їм добряче зацідили у щелепу. Це погляд, який з’являється перед тим, як коліна підігнуться. Вітер надворі тонко завищав попід стріхою тюрми.

— Тім Хоробре Серце теж боявся, — сказав я. — Але йшов уперед. Від тебе я очікую того самого.

— А ти будеш тут?

— Еге ж. І мій друг, Джеймі, теж.

І тут двері контори відчинилися. Всередину, неначе прикликаний моїми словами, ввалився, обтрушуючи солончак з сорочки, Джеймі. Я дуже зрадів, його побачивши. Хоча запах пітних ніг, який він приніс з собою, був менш приємним.

— Узяв? — спитав я.

— Так. Доволі гарна річ. А ось список імен.

І те, і те Джеймі передав мені.

— Синку, готовий? — запитав він у Біллі.

— Мабуть, так, — сказав Біллі. — Я вдам, що я Тім Хоробре Серце.

Джеймі серйозно кивнув.

— Слушно. Бажаю, щоб усе вдалося.

Повз тюрму промчав дуже сильний вихор. У заґратоване вікно камери для п’яниць і хуліганів ввірвалася хмарка шорсткої пилюки. І знову моторошно закричав під дахом вітер. Сутінь усе густішала й густішала. Мені спало на думку, що ліпше (безпечніше) було б замкнути сільчаників у тюрмі й відкласти справу на наступний день. Але дев’ятеро з них нічого не скоїли. Так само, як і хлопчик. Найкраще було зробити все одразу. Звісно, якщо можна було щось зробити.

— Послухай мене, Біллі, — сказав я. — Зараз я проведу їх повз камеру, дуже повільно. Може, нічого й не станеться.

— Д-добре. — Голос у нього був кволий.

— Не хочеш спершу води випити? Чи попісяти?

— Не хочу, — сказав він зі страшенно переляканим виглядом. — Сей? А у скількох із них сині кільця на щиколотках?

— В усіх.

— Тоді як…

— Вони не знають, скільки ти бачив. Просто дивися на кожного, хто буде проходити. І відійди трохи далі. — Щоб до тебе не могли дотягтися, ось що я мав на увазі, але вголос цього не промовив.

— А що я маю казати?

— Нічого. Хіба що побачиш щось таке, що стане поштовхом для пригадування. — Але на це надії було мало. — Джеймі, заводь їх. Шериф Піві на початку шеренги, Веґ — у кінці.

Він кивнув і вийшов. Біллі простягнув руку крізь ґрати. Я не одразу зрозумів, що він хоче, та потім допетрав. І на мить стиснув його руку.

— Біллі, відійди. І пам’ятай обличчя твого батька. Він дивиться на тебе з галявини.

Хлопчик послухався. Я глянув на список, пробіг очима по іменах (з помилками написаних, певно), які нічого для мене не означали, тримаючи руку на руків’ї свого правого револьвера. У ньому був дуже особливий заряд. Ванней казав, що є лише один спосіб убити шкуряка: гострим предметом зі священного металу. Я заплатив ковалеві золотом, але куля, яку він для мене відлив, та, що потрапить під барабан при першому зведенні курка, була зі щирого срібла. Це могло подіяти.

Якщо ні, далі я збирався продовжувати свинцевими.

Двері відчинилися, і зайшов шериф Піві. У правій руці він тримав молоток з залізного дерева завдовжки два фути. Сирівцевий підвісний шнур обвивався довкола його зап’ястя. Заходячи в двері, шериф ніжно погладжував робочий край молотка лівою долонею. Його очі натрапили на хлопчика в камері, білого як крейда, і він усміхнувся.

— Привіт-привіт, Біллі, сину Білла, — сказав він. — Ми з тобою, все буде добре. Боятися нема чого.

Біллі спробував вичавити з себе усмішку, але від переляку нічого не вийшло.

Наступним, погойдуючись на своїх ногах-пеньках, пішов Стеґ Лука. За ним ішов майже такий самий старий чолов’яга, з облізлими білими вусами. Темне сиве волосся спадало йому на плечі, а у примружених очах танцювали зловісні вогники. А може, був він просто короткозорий. У списку він був позначений як Боббі Фрейн.

— Ідіть повільно, — наказав я, — щоб цей хлопчик міг добре вас роздивитися.

Вони пішли. Кожному, хто проходив повз камеру, Білл Стрітер стривожено зазирав у лице.

— Добривечір, хлопче, — привітався Лука, проминаючи камеру. Боббі Фрейн приклав руку до невидимої фуражки. Один з молодших (згідно зі списком, Джейк Марш) висолопив язика, жовтого від трав’яного тютюну. Інші просто шаркали ногами повз камеру. Декілька тримали голову похиленою, поки Веґ не гаркнув на них, щоб подивилися хлопчику в вічі.

На обличчі Білла Стрітера не з’явився проблиск упізнавання, була тільки суміш переляку і розгубленості. Я тримав незворушний вираз обличчя, але надію вже втрачав. Чому, зрештою, шкуряк мусив не витримати й зірватися? Йому не було чого втрачати, якщо розіграє партію до кінця, і він це знав.