Слава ЗСУ!

За ними, на краю помальованого по-клоунськи плота, сидів Юк і захоплено вдивлявся у своє відображення у воді. А може, у відображення сталевого троса, натягнутого вгорі над річкою.

— Це Вайє? — спитала Сюзанна у Роланда.

— Атож.

Едді хитро всміхнувся.

— Вайє моє… — Він здійняв руку над головою і помахав. — Джейку! Гей, Джейку! Юк!

Джейк помахав у відповідь, і хоча до річки та плота, пришвартованого біля її берега, лишалося чверть милі, всі вони, однаково гострозорі, побачили вдалині білі хлопчикові зуби, коли той широко всміхнувся.

Сюзанна склала долоні ківшиком і приклала до рота.

— Юк! Юк! До мене, зайчику! Іди до мами!

Пронизливо повискуючи (то був і весь гавкіт, на який він міг здобутися), Юк помчав через пліт, зник у клунеподібній споруді й виринув уже на їхньому боці. Він припустив стежкою з прищуленими вухами і сяючими золотистими очиськами.

— Тихенько, зайчику, а то інфаркт заробиш! — сміючись закричала Сюзанна.

Але Юк сприйняв це як настанову прискоритися. Біля Сюзанниного візка він вигулькнув менш ніж за дві хвилини, стрибнув їй на коліна, зістрибнув знову на землю і весело на всіх подивився.

— Олан! Ед! Сюз!

— Хайл, сер Трокен. — Роланд вжив слово, яким у давні часи кликали шалапутів і яке він уперше почув, коли мати читала йому одну книжку. Називалася вона «Трокен і дракон».

Юк підняв ногу, подзюрив на травичку і знову повернувся мордою в той бік, звідки вони прийшли. Принюхався до повітря, не зводячи очей з лінії горизонту.

— Роланде, чому він постійно це робить? — спитав Едді.

— Не знаю. — Але він майже знав. Чи було це в якійсь давній казці? Не в «Трокені й драконі», а в подібній? Так здавалося Роланду. На мить він подумав про зелені очі, що пильнували у темряві, й тілом пробіг холодок — не від страху (хоча страх, мабуть, теж був присутній), а від спогадів. Та він швидко зник.

«Як на те Божа воля, вода буде», — подумав він і зрозумів, що говорить уголос, бо Едді перепитав:

— Га?

— Пусте, — відмахнувся Роланд. — Побесідуймо з Джейковим новим другом. Може, в нього й для нас знайдеться брутербот.

Едді, якому вже добряче набридла жорстка жуйка, яку вони називали бурітосами по-стрілецьки, одразу ж просяяв.

— Так, чорт забирай! — Він зиркнув на своє засмагле зап’ястя, ніби на ньому був уявний наручний годинник. — Божечку ж ти мій, та зараз же о пів на хавчик.

— Зайчику, замовкни краще і штовхай, — сказала йому Сюзанна.

Едді замовк і став штовхати.

3

Коли вони зайшли в елінг, старий ще сидів, а коли вийшли з нього до річки, вже підвівся. Побачив великі револьвери з сандаловими руків’ями у Роланда та Едді, і його очі округлилися. Він опустився на одне коліно. У безвітряній тиші дня Роланд почув, як зарипіли старечі суглоби.

— Хайл, стрільцю. — Старий приклав до лоба кулак, набряклий від артриту. — Вітаю тебе.

— Підведися, друже, — сказав Роланд, у душі сподіваючись, що старий справді їм друг. Але Джейк начебто вважав саме так, а Роланд звик довіряти його інтуїції. Не кажучи вже про шалапутову. — Встань, прошу.

Зробити це старому було важкувато, тому Едді ступив на пліт і простягнув йому руку.

— Дякую, синку, дякую. Ти теж стрілець, а чи ти учень стрільця?

Едді запитально глянув на Роланда. Той не подав жодного знаку, тому Едді перевів погляд на старого, здвигнув плечима і розплився в усмішці.

— Усього потроху. Я Едді Дін із Нью-Йорка. А це моя дружина Сюзанна. А це Роланд Дескейн. З Ґілеаду.

Очі поромника округлилися.

— З Ґілеаду минулих літ? Правду кажете?

— З Ґілеаду минулих літ, — підтвердив Роланд і відчув, як з глибин серця підіймається не звичне для нього відчуття скорботи. Час був обличчям на воді. Так само, як і велика річка перед ними, він тільки плинув і плинув.

— Тож ласкаво просимо на борт. Ми з цим юнаком уже заприятелювали, так. — Юк заскочив на великий пліт, і старий нахилився, щоб попестити його по піднятій голівці. — І з цим юнаком теж, чи не так, друже? Пам’ятаєш, як мене звати?

— Бікс! — дзявкнув Юк і знову повернувся до північного заходу, здіймаючи пичку. Його оченята з золотистими обідцями захоплено дивилися на рухому колону хмар, що пливла Шляхом Променя.

4

— Чи бажаєте попоїсти? — запитав у них Бікс. — Харч у мене простий і скромний, одначе всім, що є, я радо з вами поділюся.

— Ми будемо дуже вдячні, — сказала Сюзанна і подивилася на трос, що діагоналлю перетинав річку. — Це ж у вас пором, правда?