Слава ЗСУ!

— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, поки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обережно, не налякай.

Тім знову поцілував маму в щоку і вийшов з кімнати. Вдова спала в кріслі небіжчика біля вогнища, опустивши підборіддя на груди, надто втомлена, щоб навіть хропіти. Тім обережно поторсав її за плече. Її голова відкинулась назад і знову безсило впала на груди.

Зненацька жахлива впевненість опанувала Тімом. Він обійшов крісло і став спереду. Від побаченого його ноги ослабли, і він упав на коліна. Її зірвана вуаль валялася на підлозі. Мертві руїни колись вродливого обличчя жахали, щелепа відвисла. Єдиним уцілілим оком вона порожньо дивилася на Тіма. На грудях її чорної сукні запеклася кірка крові, бо їй від вуха до вуха розрізали горло.

Тім втягнув повітря, щоб закричати, але не зміг видихнути, бо міцні руки зімкнулися на його горлі.

Берн Келз прокрався у вітальню з передпокою, де сидів на своїй валізі й намагався пригадати, нащо вбив стару жінку. Напевно, через вогнище. Він дві ночі провів, трясучись під стогом сіна в клуні в Глухого Рінкона, а цій старій кицьці, котра вбивала в голову його пасербу купу непотрібних знань, весь час було тепло. То було неправильно.

Він бачив, як хлопчик пішов у кімнату до матері. Чув крики радості Нел, і кожен був йому як кістка в горлі. Вона мала право кричати тільки від болю. Це вона накликала на нього всі біди, зачаклувала його своїми високими грудьми, тонкою талією, довгим волоссям і сміхом в очах. Він сподівався, що з роками його перестане так сильно до неї вабити, та не так сталось, як гадалось. Врешті-решт йому просто треба було її мати. Інакше навіщо він убив свого найкращого і найдавнішого друга?

А тепер ще цей хлопчисько, через якого його цькують, мов того звіра. Сучка була погана, а її щеня ще гірше. І що то таке було в нього за поясом? О боги, невже то була зброя? Де він міг її дістати?

Келз душив Тіма, аж поки хлопчик не ослаб, не перестав відбиватися і просто не обм’як у міцних руках лісоруба, хрипко дихаючи. Тоді витяг рушницю в Тіма з-за пояса і кинув її на підлогу.

— Куля — це надто добре для такого набридливого малого, як ти, — сказав Келз. Його губи були навпроти Тімового вуха. Десь наче здаля, немовби всі відчуття пішли в глиб його тіла, Тім відчув, як лоскоче йому шкіру борода його вітчима. — Так само, як і ніж, яким я перерізав горло старій хворій суці. Для тебе в мене буде вогонь, щеня. Там ще повно жарин. Вистачить, щоб підсмажити тобі очі й попекти шкіру на…

Пролунало тихе булькання, і зненацька руки, що душили його за горло, зникли. Тім обернувся, судомно вдихаючи повітря, що вогнем обпікало легені.

Келз стояв біля крісла Великого Роса і недовірливо дивився через голову Тіма на комин з сірого плитняку. Кров бризкала на правий рукав його фланелевої сорочки лісоруба, на якій досі були сліди сіна після ночей, коли він переховувався в клуні у Глухого Рінкона. Над правим вухом у нього в голові виросло руків’я сокири. Позаду нього стояла Нел Рос, і весь перед її сорочки був забризканий кров’ю.

Повільно, дуже повільно переставляючи ноги, Великий Келз розвернувся до неї обличчям. Він торкнувся леза сокири, вгородженого в голову, і простягнув до неї руку, повною крові долонею догори.

— Я розрізала мотузку, нелюде! — прокричала Нел йому в лице, і Берн Келз повалився мертвий на підлогу, неначе його прикінчили ці слова, а не сокира.

Тім затулив обличчя долонями, неначе хотів прогнати з-перед очей і з пам’яті те, що бачив щойно… хоча знав, що це видовище переслідуватиме його до кінця життя.

Нел обійняла його і повела за собою на ґанок. Ранок був осяйний, іній на полях уже почав танути, а в повітря здіймався легкий туман.

— Тіме, ти як, живий-здоровий? — спитала мама.

Він глибоко вдихнув. Повітря в горлі досі було тепле, але вже не пекло.

— Так. А ти?

— Зі мною все буде добре. З нами все буде добре. Ранок сьогодні напрочуд гарний, і ми маємо радіти, що живі й можемо його бачити.

— Але вдова… — І Тім розплакався.

Вони посідали на сходинку ґанку і дивилися на подвір’я, де не так давно сидів на своєму високому чорному коні Збирач податків до скарбниці Баронії. «Чорний кінь, чорне серце», — подумав Тім.

— Ми помолимося за душу Арделії Смек, — сказала Нел, — і все Лісове прийде на її похорон. Я не скажу, що Келз зробив їй ласку — вбивство ласкою не буває, — але останні три роки вона дуже страждала, і життя її так чи інак довгим би не було. Я думаю, нам треба піти в село й подивитися, чи констебль повернувся з Тавареса. А дорогою ти мені все розкажеш. Допоможеш мені запрягти Місті й Бітсі у віз?