Слава ЗСУ!

«Ти й справді сходиш до мене, мов Артеміда, по місячному промені, щоб поцілувати Актеона уві сні…»

«Не розплющуй очей, любий, бо перемінишся, мов той мисливець, в оленя, коли уздрів оголену Артеміду».

«І його розтерзали собаки…»

«Про собак не згадуй, не накликай…»

«Ти чула, Лідо, як Ґрегіт похитнувся?»

«І стих. Як і ти… Спи, Васильку. Й пригорни мене так міцно, щоб навіть смерть не розняла нас. Я кохаю тебе…»

«Я кохаю тебе, Лідусю».

«І колись нас так знайдуть — зрослих, з’єднаних, нерозлучних».

«Й Богу помоляться, щоб спослав їм таке кохання».

«І пошле: наше кохання вічно житиме в людях».

«То ми будемо жити: ми жива любов, а вона вічна».

«Засни, люба. Завтра — на бій. Кожного дня — на бій… Перепочинку Бог нам більше ніколи не вділить».

«І я з тобою…»

Розвідник Громик вернувся з Космача на Ґрегіт третього дня вранці й доповів Василеві: ґарнізонців у селі не чутно, зачаїлися на дачі Колесси, й долунюють звідти лише невпинні стукоти. Сказали сільські хлопчаки, що то солдати забивають довкола дачі палі й обсотують будинок колючим дротом, стребки ж розійшлися по селу й зганяють до Народного дому коней з возами — на форшпан. Кавалькада упряжок має вирушити вдосвіта до акрешорської ущелини, щоб вивезти звідти тіла вбитих партизанів для розпізнавання. Люди ховаються по пивницях і оборогах, бо вийти з села мало кому вдається: стребки патрулюють околиці, завертають утікачів, а вдосвіта почали шастати по хатах і тих, хто не зумів заховатися, зганяють на сільський майдан.

Небезпека зависла над Космачем. Знав Василь, що матері й сестри загиблих не завжди зможуть затамувати розпуку й німувати, дивлячись на мертвих синів і братів, а як тільки сплесне десь у натовпі зойк чи бодай схлип, то вже й пропала людина: схоплять її й примусять признатися до вбитого — тоді поведуть до гарнізону, а хату спалять.

Подібне вже не раз діялося в інших селах, нині ж прийшла черга на Космач, й зжурився Василь, що сил у нього мало — всього четверо чоловіків і Ліда, а найдужчий стрілець, кулеметник Микола, який служив ще в рою Андрія й котрому носити важкого «дехтяра» було за дурничку, досі не повернувся зі зв’язку. Час нестримно збігав, й Василь розумів, що чекати дозволу на акцію від командира сотні «Сурма» марно, й марно теж сподіватися на партизанську допомогу. А людей треба рятувати…

Й тоді зродився в голові Василя зухвалий план: він згадав про совєтське вмундирування, яке лежало купою в коморі, вмить наказав хлопцям і Ліді переодягнутися, кожному роздав по гранаті й по запасному дискові до автоматів, й перед полуднем, коли на майдані вже стояв мовчазний натовп, а перед фронтальною стіною Народного дому лежали горілиць трупи партизанів, коли зрозпачена Ганнина сусідка Попадючка, не витримавши горя, припала до вбитого сина й заголосила, а стребки відривали її від мертвого тіла, скручуючи назад руки, — саме цієї миті дорогою, яка збігала з присілка, де стояв обгороджений колючим дротом гарнізон й енкаведисти готувалися там до оборони, вбігло п’ять совєтських вояків, і перший із них, з двома зірочками на погонах, загорлав до отетерілих стребків:

«Прєкратіть, прєкратіть, вихаді строїться на дорогу, бандіти обступают!»

Стребки миттю покинули майдан й згурмилися на дорозі, деякі ще вибігали з будинку Народного дому, допадаючи до гурту, а коли вже на майдані й у приміщенні не залишилося жодного стребка, Василів рій відступив до фоси і впритул розстріляв найманців, тільки два втікали вбік гарнізону, репетуючи:

«Андрусяк, Андрусяк в селі!»

Але і їх скосили кулі.

«Забирайте вбитих партизанів, — заволав Василь до людей, — кладіть на вози й женіть на Лебедин, там ще спокійно й там їх поховайте!»

Жінки кинулися до возів, виводили з ровів схарапуджених коней, ладнали тіла у васаги й умить позникали з гостинця. Василь ще хвилю позирав у той бік, де стояв гарнізон, але жоден солдат не вибіг стребкам на допомогу: певне, зачувши стрілянину, гарнізонці готувалися до оборони, і врешті Андрусяків рій сховався в завоєлівських перелісках.

Пізно ввечері вернувся із зв’язку кулеметник Микола й віддав Василеві два грипси. В одному командир сотні «Сурма» цитував наказ Головного командира УПА Тараса Чупринки:

«Командирам куренів, сотень, чот і роїв! Перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. Мусимо заходити в глибоке підпілля, поповнювати новими вояками лави УПА не маємо права. Друзі, робіть усе можливе, щоб підняти дух населення. Бийте окупантів як можете, скільки можете і де можете. Нападайте на гарнізони, влаштовуйте засідки, здійснюйте атентати на високих емгебістських командирів! Слава Україні!»