Слава ЗСУ!

Крізь ці роздуми й згадки, навіяні прочитаним, проникла враз до голови полковника відчайдушна ідея: поїхати на місце боднарівської акції, на Сталащукову гору, й поглянути — що ж там нині знаходиться на місці спаленого села: безлюддя, пуща, хащівники, дикі пасовиська?..

І вже авто полковника спустилося до Глибокого мосту — тут треба обережно: протрухле поруччя перехнябилося, а Березівка, мов биндочка, блищить на дні каньйону; за Глибоким мостом — Волове, а схилом Сталащукової гори в’ється вверх та сама, що й колись, стежка; Молін залишає авто на узбіччі, переходить Лази, видряпується, хоч як йому важко, на гору, зупиняється на тому самому місці, звідки колись керував боднарівською операцією, й торопіє з дива: по тих самих горбах, видолинах, мочулах і царинах розсипалося білостінне, під череп’яними дахами село, й таке воно чисте і вродливе, садами замаєне, лісами обступлене, гаями й потоками перекраяне — звідки воно тут взялося?!

«Кагда построїлось ето сєлєніє?» — спитав у селянина, що йшов з косою на плечі з сінокосів.

«А воно тут від віків… — неохоче відказав ґазда чужинцеві, помовчав, а потім додав з притиском: — Вічно воно тут було, діду!»

Молін спохопився й перепитав по–українськи:

«А як село називається — Боднарівка?»

«Нє–е… Боднарівка май далі, — змахнув косар рукою в бік гір. — А це Трач…» — І пішов собі насвистуючи.

Геть розгубився Молін: видно, не туди потрапив, заблудився, й почав сходити з гори. Але ж бо таки ні — та сама стежка, той самий тракт, а на Лазах внизу — он стоять дві липи, біля яких… Таж тут він убив пастуха!.. То що ж то за край такий: невже насправді, як повідали, люди тут не вмирають, й навіть вогонь їх не бере?

Молін глянув на сонце, що вже докочувалося до обрію — пора їхати додому, і цієї миті він застиг: з червоного диска сонця дивився на нього старий, з розгалуженою короною рогів олень; очі звірини були лагідні, добрі й булькаті, когось вони нагадали полковникові, він пильніше приглянувся й сахнувся назад у несусвітенному страху: такі самі очі мав пастух, якого Молін убив на цьому місці, під липами; олень теж упізнав убивцю, його добрі очі схижіли й налилися кров’ю, він наставив уперед роги, вийшов з полумені сонця й рушив з копит…

Полковник почав утікати, бігти старому було важко, та все ж він віддалявся від оленя, який тупотів за ним й перегодя зупинявся, ніби впевнювався, чи це той самий убивця; врешті Молін допав до авта, розвернув його й рвонув убік Глибокого мосту; олень уже, видно, не мав більше сумнівів, він вибіг на тракт і шалено помчав навздогін; полковник панічно втікав, раз у раз оглядався й на самому мості схибив кермом…

Коломия—Львів,

1997—2005

СЛОВО ВІД АВТОРА

Уже багато років — від першого дня Незалежності, а то й раніше — спонукували мене читачі, щоб я написав роман, який остаточно завершив би мій історичний цикл, — про Українську Повстанську Армію.

Довго не брався я за цю працю: чи то остерігався, щоб не вразити ще живих учасників визвольних змагань одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твір, або ж навпаки — гіркою правдою, котру сьогодні так цнотливо і, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто завзяті патріоти; а може, закон епічного жанру вимагає глибокої ретроспективності, яка відсуває на другий план надмірну задокументалізованість та публіцистичність…

Та врешті я переборов страх і зважився дати на суд читачеві спробу художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалежність.

Важкою була ця праця, й мені добре видно її недосконалість. Однак вірю: прийде час, і в нашій літературі заявиться велична епопея, яка висвітлить всю історичну правду про часи військових дій УПА й кине чітку проекцію на подальшу боротьбу за утвердження української державності прикладами як незрівнянного героїзму, так і моральних зламів утомлених борців.

Для того щоб написати такий роман, авторові треба уздріти епоху УПА в двох ракурсах: історичному і нинішньому. Складною була боротьба наших предків за свободу, але й сьогоднішнє її утвердження не легше: подвиги, які здійснював український народ у битвах, мають повторитися в нинішній щоденній праці, а помилки, що їх допускали пращури, не повинні повторитися в сучасному політичному процесі, — історія ж УПА стоїть рівно посередині між минувшиною і сучасністю й акумулює в собі наш вічний животворчий дух — з усією його потугою і з усіма слабкостями.

Можна сподіватися, що майбутня епопея про Українську Повстанську Армію не стільки констатуватиме історичні факти, скільки намагатиметься відтворити модель українця, який із своїм досвідом, ментальністю, благородством, гріховністю, національною свідомістю й нерідко політичною сліпотою опинився сам на сам між двох вогнів, котрі пожирали один одного, не усвідомлюючи, що вивільняють місце для нового державного утворення, котре отримало можливість для росту аж нині — на цвинтарищі колись могутніх сил. Й автор тієї найдраматичнішої у світовій літературі епопеї муситиме передовсім визначити ціну нашої свободи й величину моральної контрибуції, що її за нинішнє безголів’я стягне з нас історія, коли нарешті встановить квоту за пролиту півстоліття тому кров.