Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

«То ти й від хворої матері відмовишся? — спалахнула Юлія. — Та якщо б протягом всієї нашої історії так легко, як оце ти зараз, відмовлялися українці від України, то ми б давно вже її не мали, бо ж були в нас і Барабаші, і Носи, і Брюховецькі, та й яничарів усіх мастей мали–сьмо по–достатком… А Україна — то не тільки празники, а й горе, і упадок духа, і програші, і зради — все це є Україною, а іншої не маємо!.. І цю спузу з нашої історії може змити тільки праведна кров борців…»

Йосафат підвівся, підійшов до мовчазної, як завжди, пані Марії й поцілував її в руку, потім зупинився навпроти вчителя, постояв, щось хотів ще йому сказати — може, подякувати за науку, та на слово не здобувся, припав до Шинкарука, обняв, крадькома утер сльозу і швидко вийшов із хати, кивнувши на прощання головою Юлії та Миронові.

Біля криниці, не співаючи й не галайкаючи, тихо викручував колесом повне відро дурний Юзьо; коли побачив Йосафата, сперся на щабель й мовчки дивився на свого вченого племінника, а по його щоках котилися великі, мов горох, сльози; Йосафат вийняв з кишені ще за німців припасену для вуйка пачку «левентів», подав йому, взяв залишений біля цямрини набитий рюкзак, закинув на плече й вийшов з подвір’я.

Швидко перейшов Камеральний ліс — вибрав собі дорогу до Коломиї через Іспас, щоб нині, на Спаса, пройти попри Білий хрест, бо аж тоді його прощання з рідним селом остаточно відбудеться; біля хреста зупинився й глянув у небо: у високості, достоту як і два роки тому, кружляли лелеки, і вожай вихоплювався вперед, зовучи за собою пташину зграю; повів поглядом по сірій стіні букового лісу й зовсім не здивувався, що за кожним стовбуром стояла вона — білокоса й найчарівніша на світі; їх було багато — білих дівочих привидів, і, може, серед них стояли теж Оксана і Софія; жіночі постаті тужно помахували йому руками, — Йосафат врешті відвернувся і збіг з гори на іспаську дорогу, навіки залишивши своє перше кохання на рідній землі; він мовчки ридав, усвідомлюючи, що воно більше ніколи не повториться, а може, й ніякого не буде — лише праця: за двох, за трьох, за чотирьох; і як він має витримати той тягар — а мусить; внизу зупинився, ще раз глянув на хмарку лелек, що зникали із своїм вожаєм попереду в сизому безмежжі неба й назавше забирали з собою його зболену юність, а десь там, за Прутом, на коломийських штреках гуркотіли товарняки й свистіли паротяги, зично й тривожно зазиваючи Йосафата в невідому путь.




ЧАСТИНА ДРУГА



I


Закінчилося спекотне літо, й пасовиська вишкруміли, немовби понад толоками, чертежами й царинками провіялося легке полум’я; жовті вершечки зітлілої паші сухо захрумкотіли під ногами худоби — нипала вона тепер найглибшими видолинками, де ще просочувалася із землі волога й зеленіли латки кислої осоки; не знаходячи ситної поживи, корови голодно ревіли — настала для Юзя пора гнати товар до лісу, а що лісової мотороші боялися люди, то й Юзьо теж страхався, хоча й не знав, чого б то йому мало бути лячно; страх уособлювався в постаті партизана, котрий у німецькому кітелі, мазепинці й вишиваній сорочці щодня виходив з язвинівських нетрів до рогачки, що загороджувала стежку до лісу, і там подовгу стояв, прошиваючи зором принишкле село, немов утверджував над ним свою владу; до нього у визначену пору дня, перед вечором, крокував із Вулиці, перетинаючи толоку, озброєний мадярським карабіном Йосип Кобацький: йдучи, він похитувався, немов кінь у плузі, й голова його виходила з плечей, ніби хотіла допасти до цілі швидше, ніж несли ноги; село тоді затаювало подих, і кожен селянин продумував, на кого ж то нині може впасти есбістська кара; Юзьо завертав корів у Мочулу, щоб не наближатися до примар, перед якими тремтіли люди, й худоба надривно ревіла, витягаючи голови до повного трави та листя лісу.

А після Спаса — ніби добрі духи пролетіли над селом: зникли зловісні постаті біля рогачки, і не з’являлися вони там день, два і цілий тиждень; по селу пронеслася чутка, якою зраділи мешканці, дійшла вона й до Юзьової темної свідомості, втішивши його; ту чутку втямили навіть корови й чимдуж погналися до лісу, не чекаючи принуки пастуха.

…Наталка всю передспасівську ніч пролежала з відкритими очима, бо про який сон могла йти річ, коли — Василь живий! вона ще добре не усвідомила, скільки ця звістка для неї вартує, проте передчувала, що її життя невпізнано переміниться, і все, чим жила досі, навіки кане разом із недугою в минуле і стане тільки згадкою або й зовсім зітреться з пам’яті, бо й навіщо воно їй, коли з нею завше буде поруч найвродливіший у світі, найвідважніший і найсправедливіший муж, з яким піде всюди, куди тільки провадитиме його дорога — навіть на смерть; о, до примари смерті вона давно звикла й тому страху перед нею не мала, однак цієї тихої ранньоосінньої ночі Наталка відчула, як гаряче прагне стати здоровою, жвавою, радісною, — й насправді молода сила, яка давно відступила від неї, почала вливатися в її зболені груди, дихання ставало рівним і глибоким, зів’ялі руки стужавіли, й солодка дрімота скрадливо сіяла на неї тепле мево; дівчина поринала в забуття, немов у святоіванську воду, спокій розморював її, і Наталка вперше відчула себе щасливою; а як засірів просвіток — радість нового дня почала щораз навальніше вливатися крізь відчинене вікно, і коли хата переповнилася нею вщерть, немов дійниця свіжим молоком, Наталка міцно запала в перший за багато днів здоровий сон.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар