Слава ЗСУ!

Аплодували навіть стоячи. Просили повторити на «біс». Однак, як жоден джазмен не виконає так само однаково щойно зіграний твір, так і Олексій навряд чи зміг би повторити танець, який щойно всі бачили…

Листок 5

С С лухай, Андрію, а що ти робиш увечері? – ненав’язливо запитав Олег. Тиждень для нього пройшов безрезультатно в плані якихось нових сенсаційних злочинів. Тож детектив редакції явно нудьгував.

– Та поки жодних планів, а що? – Ходімо, потусуємося в одному клубі. Був там з місяць тому – ульотний заклад! – І що ж там такого «ульотного»? – Там? О, це треба бачить! Але гарантую – буде цікаво. Пропозиція заінтригувала Андрія. Він, треба сказати, любив усілякі загадки. Та й час від часу приймати несподівані, нестандартні рішення також.

– Слухай… – Олег зробив паузу. – Поїдемо на твоєму суперконі? – з надією поглянув на колегу. – А-а-а, то ось чому ти мене запрошуєш! Щоб у заторах не стояти! – розсміявся Андрій і підморгнув: – Та підвезу, підвезу, не хвилюйся! Тільки дорогу покажеш. – Ще б пак, само собою! Заклад, до якого, не без трохи плутаних підказок детектива, приїхали хлопці, розташовувався в центрі, в підвалі будинку в одному з внутрішніх двориків.

– А ось і він! Я – всередину, займати місця! – Олег швидко зіскочив з мотоцикла та зник у проході, що вів донизу. – Та будь ласка! Андрій вимкнув мотор і роззирнувся, де зручніше залишити транспортний засіб. Раптом у протилежній частині стоянки побачив червоний «Феррарі».

«Так і є, номер той самий... «Феррарі», який намагався мене підрізати. Ну, нехай попадеться тільки цей горе-водій! Ото вже побалакаємо задушевно про правила дорожнього руху!»

Андрій ще трохи помилувався автомобілем і, відзначивши, що з правого боку не вистачає дзеркальця заднього бачення, рушив до зали.

Олега знайшов за барною стійкою. Той теревенив з якоюсь дівулею.

– А-а, ось і наш герой! Ти де пропадав? Я вже встиг про тебе розповісти Яні… До речі, знайомтеся: Яна – Андрій. – Дуже приємно, – Андрій прикинув, що ж Олег устиг нарозказувати. – Вип’ємо якогось коктейлю? – склала бантиком губки панянка. – Ні, дякую, я – сік, – широко всміхнувся Андрій, покликав офіціанта й замовив склянку виноградно-яблучного соку, улюбленого. – То ти не п’єш? – здивувалась Яна, кліпаючи очима. – Ні, не п’ю. Тобто, я, звісно, п’ю, але тільки безалкогольні напої. – Зовсім? – не вгавала дівчина. – О, це сумна історія, – підійшов Олег, який ходив замовляти коктейлі собі та Яні. – Наш герой, – почав, та рука Андрія по-дружньому сильно стисла його плече, мовляв, не варто далі розгортати тему… – О’кей, я вас, мабуть, поки залишу, ненадовго, – зорієнту

вався Олег. – Знайомого побачив, зараз повернуся! – вирвався з «дружніх обіймів» Андрія й зник серед столиків.

Журналіст узяв сік і повернувся до сцени, де якраз починалася вистава. Танцівники брейку виявилися не такими вправними, щоб не хотілося найближчим часом просто залишити клуб. Те, що вони демонстрували, не таке вже й яскраве та захоплююче, як те, що бачив колись по телевізору.

– Подобається? – нагадала про себе Яна. – Ні, – чесно відповів хлопець. – А після вистави кожен може продемонструвати свою майстерність. Дивись, он уже народ виходить! І справді, після гурту на подіум піднявся якийсь афроамериканець і почав танцювати під замовлену музику. Виступ мав набагато більше видовищності, енергії, ніж у всієї трійки до цього. Андрій щиро зааплодував.