Слава ЗСУ!

Аліса мало не падала з ніг. За останні кілька тижнів не мала часу нормально виспатися. Кілька ночей узагалі не склепила очей. Чи варто й казати, що всі заняття йогою, басейн, традиційні прогулянки по вихідних і фотографування також накрилися мідним тазом. Чи, точніше, товстою текою з матеріалами справи «Грізлі». Увесь час ішов на правильне оформлення й представлення необхідних паперів, щоб не було до чого прискіпатись адвокатам захисту. Адже Віталій Віталійович таки постарався, знайшов хороших адвокатів. Щоправда, «бездушних» професіоналів, готових за гроші виправдати будь-кого…

«Ось така вона, робота адвоката. Мабуть, добре, що ця справа стане для мене останньою гучною справою, – з полегшенням усміхнулася дівчина. – Сто мільйонів до бюджету держави – заради цього можна постаратися!»

Її вітали колеги. Хтось із «важливих державних мужів» подарував букет гвоздик і потиснув руку. Пропонували працювати при державному департаменті, однак Аліса відмовилася.

– Не зараз, вибачте, – відказала. «А ну його все…» – стомлено думала, пробиваючись крізь ватагу журналістів, які замість списів націлили на неї мікрофони, диктофони, камери.

Зараз, із темними колами під очима, дівчина мало нагадувала ту Алісу, поява якої змушувала чоловіків затамовувати подих. Вона стала схожою на одного з сотень держслужбовців, виснажених роботою, щоденними буднями та постійними дедлайнами. Від Аліси віяло тільки втомою.

«Усе, зараз приїду й упаду в ліжко… Ні, спочатку в душ…»

– планувала, шукаючи в сумочці ключі від машини. Раптом у всій цій м’ясорубці хтось ніжно торкнув її за плече. Аліса здригнулася. Думаючи, що це черговий «мисливець за сенсацією », нахмурилася, озираючись. Перед нею стояв Андрій.

– Привіт, – його очі випромінювали тепло і ніжність. – Привіт, Андрію, – спробувала всміхнутись Аліса. – Теж у погоні за сенсацією? Вибач, та я зараз не в змозі тобі допомогти, я… – Ти стомлена... Не хвилюйся, я вже встиг набрати сенсаційних матеріалів, – поплескав по диктофону. – Тож усе нормально... – А, ну коли так… тоді бувай, – Аліса почепила сумочку на плече і вийшла на вулицю. – Алісо! – погукав Андрій. І щось у його голосі, якесь незнайоме, особливе звучання змусило її серце забитися частіше. Дівчина озирнулася.

***

– Алісо… я хотів запитати... – хлопець зам’явся, підбираючи слова. «І чому мені так важко сказати кілька звичайних фраз…»

– … хотів запитати, чи не погодилась би ти якось, після цього всього, коли, звісно, відпочинеш і матимеш час, буде настрій… Чи погодишся, коли запрошу тебе повечеряти?.. – Андрій зупинився, переводячи дух, трохи досадуючи, що наговорив так багато зайвого, і радіючи, що таки зважився сказати основне. «Виходити на татамі й то легше...»

Аліса кільки секунд, які здались Андрієві ледь не вічністю, мовчки здивовано дивилася на хлопця, а потім якось так повільно (чи то йому тільки здалося?) провела рукою по волоссю:

– Не знаю, Андрію. Навіть не знаю, що тобі сказати… Я так утомилася зараз… Краще… Може, якось потім… Бувай! – і попрямувала до стоянки.

Журналіст так і лишився стояти серед вируючого людського потоку, який потроху переміщувався на вулицю, переслідуючи тих, хто хотів швидше залишити будівлю суду. В руці він усе ще стискав диктофон. Стояв і дивився вслід Алісі, як її автомобіль поволі поїхав вулицею. У нього не було жодних емоцій. Потім до Андрія почали долітати навколишні звуки.