Слава ЗСУ!

«Ось він – смак перемоги, ось вона – вершина!» – радів Юрій.

Андрій також задоволено всміхався.

Під вечір туристи спустилися в долину й на місці однієї зі сто

янок, яку використовували раніше інші любителі пригод, розбили табір. Назбирали хмизу, знайшли кілька чималеньких колод і розпалили багаття та почали сушити взуття, спальники, шкарпетки. На щастя, Андрій попередив Юру, щоб той узяв запасну пару кедів, тож тепер принаймні ноги були в сухому. Вечірнє небо вже не сяяло зорями, як попереднього дня, однак Андрій задоволено відзначив:

– Відчуваю, що завтра погода поліпшиться. Уранці Юрій прокинувся, бо бракувало свіжого повітря. Звівся на лікті. З теплого спальника вилазити зовсім не хотілося. Проте

повітря в наметі було таким щільним і знекисненим, хоч сокиру вішай. Юрій мерщій відкинув брезент і висунувся назовні. Сонце, спів пташок, небом поволі пливли веселі кучеряві хмаринки, легенький свіжий вітерець з запахом гірських трав наповнив легені. Жодного сліду вчорашнього страхіття.

– Так би й учора, а то сніг, дощ… – пробурчав хлопець і почав звільнятися від тенет спального мішка. Андрія ні в наметі, ні надворі не було. Однак у похідному казанчику парувала зварена вівсянка, ще диміло загашене нещодавно вогнище. Якусь мить Юрій вагався, чи поїсти, чи дочекатися товариша. Зрештою, зітхнувши, закрив казан і пішов оглянути місцину. Попрямував на невеличку гірку, яка частково прикривала їхній табір з боку моря. Звідти відкривалася чудова панорама і Юра захоплено почав фотографувати.

«По карті три сантиметри...» – згадалося сказане Андрієм, і він засміявся.

Аж захекався, піднімаючись на верхівку. А здавалося, вона так близько! Нарешті дістався заповітного місця і роззирнувся. Вся долина, все узбережжя тепер були як на долоні. Навіть дорогу до моря видно. Хлопець не шкодував кадрів – бо це ж його перший справжній похід, на пам’ять залишиться!

Аж ось побачив і Андрія. Той мовчки сидів, схрестивши ноги й руки, здавалося, друг нікуди особливо не поспішав. Тож Юрій махнув рукою та, сфотографувавши напарника, спустився до намету. Позбирав речі до наплічника, скатав каремат і спальний мішок. Аж тут помітив: тільки восьма ранку.

Хвилин за десять з’явився бадьорий Андрій. Його трохи задумливе обличчя ніби сяяло якимось особливим внутрішнім світлом. Юрій одразу здогадався або, точніше, відчув – друг вирішив для себе щось важливе.

Швиденько поснідали, зібралися й рушили дорогою, яка губилася десь аж біля самісінького узбережжя поміж дерев і скель. На них чекало холодне травневе море.

***

Жоден з банків тепер не наважувався надати кредит Олексію Івановичу. А це катастрофа для компанії. Адже дістати гроші через давні зв’язки директору також не вдавалося. Тут би, може, Віктор

Дем’янович став у пригоді – однак Олексій звільнив його ще до початку судових слухань. Усі ж ті, що в часи розквіту «імперії» здавалися надійними, вірними друзями, а не просто знайомими, зараз кудись зникли – не дотелефонуватися й не достукатися. У таких «друзів» постійно якісь наради, зустрічі, сімейні справи – тільки б не бачитися з Олексієм. Це дратувало його найбільше.

А ще й батько… Довірив компанію, а він усе розвалив... Олексій його добре розумів. Це ж який потрібно мати хист, щоб за якісь місяці звести нанівець здобутки п’яти років! Тому, незважаючи на чудову весняну погоду, настрій у Олексія був більш ніж паскудний.