Слава ЗСУ!

— Я теж так гадаю. Любісінько обійшлися б.

— А він про нас не розпитував?

— Запитав, хто ви такі. Ім'я графині він знає з путівника — там зазначені палаци, що колись належали її родині. Ваше ім'я, ласкава пані, справило на нього величезне враження, тому-то я вас і назвав.

— Як ви гадаєте, він опише нас у своїй книжці?

— Атож. Він описує все підряд.

— Нас варто було б описати в книжці,— сказав полковник. — Ти, доню, не заперечуєш?

— Звичайно, ні,— сказала дівчина. — Тільки краще б її написав Данте.

— Данте щось давно не показується.

— Розкажи мені про війну,— попросила дівчина. — Таке, що мені можна знати.

— Гаразд. Усе, що хочеш.

— Що за людина генерал Ейзенхауер?

— Втілення добропорядності. Хоч я, можливо, і несправедливий до нього. Таж він і не завжди сам собі хазяїн. Спритний політик. Політичний генерал. Це він уміє.

— А інші ваші полководці?

— Краще не говорімо про них. Вони досить говорять про себе в своїх мемуарах. Майже всі вони й справді скидаються на полководців і є членами Ротарі-клубу, про який ти, напевне, ніколи й не чула. Члени цього клубу носять емальований жетон із своїм ім'ям, там штрафують, коли назвеш чиєсь прізвище. Воювати їм, щоправда, не доводилось. Ніколи.

— Невже серед них немає добрих полководців?

— Аякже, є. Ось хоча б шкільний учитель Бредлі. Або Блискавичний Джо. Він славний хлопець. Дуже славний.

— А ким він був?

— Командував сьомим корпусом, куди входила моя частина. З біса розумний. Рішучий. Точний. Тепер він начальник штабу.

— Ну, а великі полководці, про яких стільки говориться, такі як Монтгомері чи Паттон?

— Забудь про них, доню. Монті — це такий тип, якому потрібна п'ятнадцятикратна перевага, щоб піти в наступ.

— А я вважала його великим полководцем!

— Ніколи він ним не був, великим,— сказав полковник.— I найгірше, що він і сам це знає. Я бачив якось, як він прийшов у готель, скинув мундир і перевдягнувся в солдатську уніформу, щоб прихилити до себе населення.

— Ти його не любиш?

— Чому? Просто я вважаю його пересічним британським генералом, та й годі. Так що ти про великих полководців краще помовч.

— Але ж він розбив генерала Роммеля.

— А ти думаєш, що там, крім нього, проти Роммеля нікого не було? Та й хто не переможе при співвідношенні сил п'ятнадцять на одного. Коли ми воювали тут хлопчаками, Gran Maestro і я, то перемагали цілий рік, у кожному бою, хоч ворог був у три-чотири рази сильніший за нас. I вистояли в трьох тяжких битвах. Ось чому ми любимо пожартувати один з одного і не приндимося, мов індики. Того року ми втратили понад сто сорок тисяч убитими. Ось чому ми можемо тепер сміятися і не вдаємо з себе героїв.

— Яка жахлива наука, коли це взагалі наука,— сказала дівчина. — Терпіти не можу військових пам'ятників, попри всю мою пошану до загиблих.

— Та я й сам їх не люблю. Як і того, що вони мають звеличувати. Ти коли-небудь замислювалася над цим?

— Ні. Але я б хотіла про це знати.

— Краще не знати,— сказав полковник.— Їж біфштекс, поки він не охолов, і вибач, що я заговорив про своє ремесло.

— Я його ненавиджу. I люблю.

— Видно, ми з тобою сприймаємо все однаково. А от про що думає мій рябий земляк, за два столики від нас?

— Про свою нову книжку або про те, що написано в Бедекері.

— Чи не поїхати нам після вечері покататися на вітрі в гондолі?

— Це було б чудово.

— Може, скажемо рябому, куди ми їдемо? Мені чомусь здається, що в нього так само подірявлене й серце, і душа, а може, й інтерес до життя в нього дірявий.

— Нічого ми йому не скажемо, — заперечила дівчина. — Gran Maestro може переказати йому все, що ми бажаємо.

Вона старанно взялася за свій біфштекс, а потім озвалася:

— Як ти гадаєш, правда, що після п'ятдесяти років у людини все написано на обличчі?

— Сподіваюся, що ні. Бо в мене було б тоді інше обличчя.

— Ти, — сказала вона, — ти...

— Ну, як біфштекс? — спитав полковник.

— Чудовий. А твій ескалоп?

— М'якесенький. I підлива не занадто солодка. А овочі добрі?

— Цвітна капуста аж хрумтить, мов селера.

— Не завадило б замовити й селеру. Але навряд щоб вона в них була, бо Gran Maestro сам подав би її.

— Хіба нам не приємно вечеряти? От якби ми завжди їли разом.

— Я ж тобі пропонував.

— Не треба про це.

— Гаразд,— сказав полковник. — Я теж прийняв одне рішення. Залишу армію й оселюся тут, у Венеції; житиму дуже скромно, на пенсію.

— От було б добре! Цікаво, який ти в цивільному одязі?