Слава ЗСУ!

— Ти багатьох розжалував?

— Та чимало.

До бару зайшов Лортьє; він ніс портрет у великій рамі, лавіруючи між столиками, наче яхта під усіма вітрилами.

— Візьміть два стільці і поставте їх отам,— звелів полковник молодшому офіціантові. — Глядіть не подряпайте портрета. I потримайте його, а то він упаде.— Повернувшись до дівчини, він зауважив: — Раму треба буде поміняти.

— Так,— погодилась вона.— То не я її вибирала. Візьми його поки що без рами, а на тому тижні ми купимо кращу. А тепер дивися. Не на раму — на портрет. В ньому є щось від мене чи ні?

То був чудовий портрет — не ремісницький, не парадний, не манірний і не ультрасучасний. Отак, певне, малювали б наших коханих Тінторетто чи, в крайньому разі, Веласкес, якби жили серед нас. Проте художник не наслідував ні того, ні того. Дуже гарний портрет — такі іноді трапляються і в наш час.

— Чудово! — сказав полковник.— От молодець!

Портьє та молодший офіціант тримали портрет, заглядаючи збоку. Gran Maestro не приховував свого захвату. Американець, за два столика від них, намагався визначити своїм журналістським оком, хто його намалював. До решти присутніх портрет був обернутий тильним боком.

— Чудово,— сказав полковник.— Але ти не можеш підносити мені такі дарунки.

— Я вже його тобі подарувала,— сказала дівчина.— Хоч і знаю, що волосся в мене ніколи не вкривало плечей.

— А мені здається, що вкривало.

— Якщо хочеш, я спробую його відпустити.

— Спробуй,— сказав полковник.— Диво ти моє. Як я тебе кохаю! Тебе і ту, що на полотні.

— Можеш сказати це голосно. Я певна, що офіціанти не будуть дуже вражені.

— Віднесіть портрет нагору, — сказав полковник. — Велике спасибі, що принесли його сюди. Якщо ціна буде приступна, я куплю його.

— Приступна,— відповіла дівчина. — А може, хай пересунуть стільці з портретом так, щоб твоєму землякові було краще видно? Gran Maestro дасть йому адресу художника, і він відвідає його ательє.

— Портрет дуже гарний,— сказав Gran Maestro.— Але його треба віднести до номера. Не слід давати волю шампанському.

— Віднесіть його в мій номер.

— Ти забув сказати: «будь ласка».

— Дякую, що помітила,— сказав полковник. — Портрет мене так схвилював, що я не відповідаю за свої слова.

— Не відповідаймо ні за що.

— Згода,— сказав полковник. — Хай за все відповідає Gran Maestro. Він завжди за все відповідав.

— Ні,— мовила дівчина.— Він сказав це не лише з почуття відповідальності, а й зі злості. В цьому місті у кожному з нас сидить якась злість. Може, він не хотів, щоб той чоловік хоч крадькома поглянув на чуже щастя.

— Хоч би яке воно було.

— Я навчилася цього виразу в тебе, а тепер ти перейняв його в мене.

— Так воно завжди буває— сказав полковник.— Що виграєш у Бостоні, те програєш у Чікаго.

— Не розумію.

— Це дуже важко пояснити,— сказав полковник. — Хоча ні,— додав він.— Пояснювати — головне в моєму ремеслі. Хто сказав, що не можна пояснити? Це наче футбол. У Мілані виграли, в Туріні — програли.

— Я не люблю футболу.

— I я також,— сказав полковник.— Особливо зустрічі між командами армії й флоту. I коли бундючні штабники вживають футбольні терміни. Правда, їм тоді легше розуміти одне одного.

— Сьогодні ввечері нам буде гарно. Хоч би там що.

— То прихопімо з собою цю пляшку.

— Добре, — сказала дівчина.— I великі келихи. Я попереджу Gran Maestro. Візьмімо пальта і їдьмо кататись.

— Гаразд. Я тільки прийму ліки і підпишу рахунок.

— Шкода, що я не можу приймати за тебе ліки.

— Е, ні, краще не треба,— сказав полковник. — Ми самі виберемо собі гондолу чи хай наймуть першу-ліпшу?

— Ризикнімо. Хай наймають. Адже ж нам нічого втрачати?

— Звичайно, нічого. Мабуть, що нічого.

Розділ XIII

Вони вийшли крізь бічні двері на imbarcadero, і в обличчя їм одразу вдарив вітер. Світло з вікон готелю осявало чорну гондолу, а вода здавалася зеленою. «Вона гарна, як баский кінь чи як летючий снаряд,— подумав полковник.— Чому я досі не помічав, що гондоли гарні. Які потрібні були руки та око, щоб створити таку гармонію ліній!»

— Куди ми поїдемо? — спитала дівчина.

Вона стояла на причалі, біля чорної гондоли, теж осяяна світлом, що лилося з під'їзду і з вікон готелю, волосся її розвівав вітер, і вона скидалася на статую на носі стародавньої галери. I не тільки обличчям, подумав полковник.

— Хочеш, проїдемося парком, — сказав полковник.— Або Булонським Лісом. Хай він відвезе нас до Арменонвіля.

— А ми поїдемо до Парижа?

— Так, — відповів полковник.— Попроси, хай повозить нас годинку десь у затишку. Я не хочу, щоб він мучився на такому вітрі.