Слава ЗСУ!

— Тоді тебе треба поховати на Граппі.

— В якомусь куточку, поритому снарядами, аби тільки влітку там пасли худобу.

— Хіба там пасуть худобу?

— Атож. Худобу пасуть усюди, де росте соковита трава, а дівчата з гірських селищ, міцно збиті дівчата з міцно збитих будинків, що не бояться ні холоду, ні снігу, позаганявши на зиму худобу, ставлять пастки на лисиць та вовків.

— I тобі не подобається ні Арлінгтон, ні Пер-Лашез, ні те, що тут, у нас?

— Оце ваше паскудне звалище?

— Так, це, мабуть, найгірше з усього, що в нас є. Та я подбаю, щоб ти лежав там, де ти скажеш, а коли хочеш, то й сама ляжу поряд.

— Ні. Це завжди роблять наодинці. Адже ж не ходять удвох до нужника.

— Не треба бридких слів!

— Я хотів сказати, що мені було б хороше з тобою. Та смерть — справа суто особиста і досить гидка,— Він замовк, трохи подумав і раптом сказав: — Ні. Виходь заміж, народиш п'ятьох синів і всіх їх назвеш Річардами.

— Левине Серце,— підхопила дівчина на льоту, вступаючи до гри, і ніби виклала на стіл свої карти.

— Паршиве серце,— сказав полковник. — Серце несправедливого, жовчного буркуна, що паплюжить усе на світі.

— Не смій себе так називати,— сказала дівчина. — Ти ж найдужче нападаєшся сам на себе. Пригорни мене міцно-міцно і ні про що не думай.

Він обійняв її так міцно, як тільки міг, і спробував не думати ні про що.

Розділ XXX

Полковник і дівчина лежали мовчки, і полковник силкувався не думати ні про що, як він уже стільки разів не думав ні про що у стількох місцях. Проте зараз це йому не вдавалося, бо лишилось дуже мало часу.

Дякувати богові, вони не Отелло і Дездемона, хоч усе відбувається в тому самому місті і дівчина куди вродливіша, ніж у Шекспіра, а полковник воював не менше, а то й більше за балакучого мавра.

«Вони добрі вояки,— подумав полковник,— оті кляті маври. А скільки ж ми їх побили на моєму віку! Та, мабуть, більше за ціле покоління, як рахувати останню марокканську кампанію проти Абдель Керіма. Та ще ж кожного доводилося вбивати поодинці. Ніхто ніколи не винищував їх цілими арміями, як ми фріців, поки вони не здобули своєї Einheit50».

— Доню,— спитав він,— ти справді хочеш, щоб я тобі все розповідав, якщо не вдаватимусь до бридких слів?

— Дуже хочу. Тоді ми зможемо ділитися хоча б спогадами.

— Нащо ними ділитися? Візьми собі все, доню. Але це будуть тільки найяскравіші епізоди. Ти не зрозуміла б усіх воєнних тонкощів кампанії, та й мало хто зрозумів би. Можливо, Роммель. Хоч у Франції він не вилазив із котлів, та й до того ж ми знищили його комунікації. Це зробили повітряні сили — наші й англійські. I все ж я хотів би з ним поговорити про дещо. З ним та ще з Ернстом Удетом.

— Розповідай усе, що хочеш, і випий келих вальполічелли; але спинись, якщо тобі буде важко. Або не розповідай зовсім.

— Спочатку я був полковником у резерві,— почав терпляче пояснювати полковник.— Їх держать про запас: командири дивізій заміняють ними вбитих або розжалуваних. Убивають рідко, а розжалують багатьох. Хороші дістають підвищення. I то досить швидко, коли навколо все у вогні.

— Далі, далі. Чи, може, тобі вже пора прийняти ліки?

— Хай їм біс, тим лікам! I верховному командуванню союзними експедиційними силами.

— Це ти мені вже пояснював, — сказала дівчина.

— Шкода, що ти не солдат: ти так швидко все схоплюєш, і пам'ять у тебе чудова.

— Я б згодилася бути солдатом, якби ти був моїм командиром.

— Тільки не здумай воювати під моїм проводом. Я своє діло знаю. Але мені не щастить. Наполеон вибирав командирів, яким щастило, і він мав рацію.

— Але ж нам з тобою трохи щастило.

— Авжеж, — сказав полковник. — То більше, то менше.

— I все-таки то було щастя.

— Так. Але на війні не досить самого щастя. Хоч і без нього не обійдешся. Ті, що покладалися тільки на щастя, всі полягли, як наполеонівська кавалерія.

— Чого ти так ненавидиш кавалерію? Майже всі мої знайомі хлопці з багатих родин служили в трьох найкращих кавалерійських полках або на морі.

— Чого б я мав її ненавидіти, доню? — заперечив полковник і надпив трохи сухого червоного вина, любого, як братова домівка, коли брат любий твоєму серцю. — Просто в мене свої погляди, я довго міркував і збагнув, чого варта кавалерія.

— Невже вона справді така погана?

— Нікуди не годиться,— сказав полковник.

Але, згадавши, що йому слід бути добрим, додав:

— У наш час.

— Щодня втрачаєш якусь ілюзію.

— Ні. Кожен день — це нова, прекрасна ілюзія. Але все, що в ній є фальшивого, треба відтяти гострою бритвою.