Слава ЗСУ!

Вони мертві,— сказав він.— Бодай мені очі повилазили!

Ну, то хто ж вип'є зі мною склянку вальполічелли? Слухай, портрете, коли мені розбудити твій оригінал? Нам іще треба піти до ювеліра. I я жартуватиму й розважатиму тебе веселими розмовами.

А де ж оте веселе, портрете? Ти ж мусиш знати. Ти розумніший за мене, хоч я й потинявся чимало по світу.

Гаразд, намальована дівчино, — сказав полковник, не вимовляючи ані слова вголос.— Облишмо ці балачки, а рівно через одинадцять хвилин я збуджу живу дівчину, ми підемо з нею до міста й будемо веселитися, а ти залишишся тут, і тебе запакують у папір.

Я не хотів тебе образити. Це просто невдалий жарт. Я взагалі не хочу тебе ображати, бо відтепер ми житимемо разом, ти і я. Сподіваюсь, що житимемо»,— додав він і випив келих вина.

Розділ XXXVI

День видався холодний, вітряний та ясний; вони стояли біля вітрини ювеліра і розглядали дві фігурки негренят з чорного дерева, оздоблені самоцвітами. «Котрий з них гарніший?» — думав полковник.

— Котрий тобі більше подобається, доню?

— Мабуть, отой, що праворуч. У нього симпатичніше обличчя, правда?

— Вони обидва симпатичні. Якби ми жили в давні часи, я волів би, щоб тобі прислуговував отой.

— Гаразд. Тоді купимо його. Зайдімо досередини, нехай їх нам покажуть. I я спитаю, скільки вони коштують.

— Я сам піду.

— Ні, за ціну краще я спитаю. З мене заправлять менше. Ти ж усе-таки багатий американець.

— Et toi54, Рембо?

— Верлен був би з тебе дуже кумедний,— сказала дівчина. — Будьмо якимись іншими славетними особами, добре?

— Заходьте, ваша величність, і швидше купімо цю кляту цяцьку.

— Не вийде з тебе і справжнього Людовіка XVI.

— Зате я поїду з тобою на страту і плюну з ешафота.

— Давай забудемо про страти й про всі знегоди, купимо негренятко, а тоді підемо до Чіпріані та будемо гратися в славетних.

Продавець показав їм негренят, і дівчина запитала, скільки вони коштують; зав'язалася жваво розмова, й ціна набагато зменшилась. Та все одно в полковника не знайшлося стільки грошей.

— Я піду до Чіпріані й позичу в нього.

— Не треба,— сказала дівчина. Вона попросила продавця: — Покладіть це в футляр і відішліть до Чіпріані. Перекажіть, що полковник просив заплатити й залишити в себе, поки він прийде,

— Будь ласка,— сказав продавець. — Все буде зроблено.

Вони вийшли на вулицю, на сонце і нещадний вітер.

— Пам'ятай,— сказав полковник,— твої смарагди я залишив на твоє ім'я у сейфі «Грітті».

— Вони твої.

— Ні,— сказав він лагідно, але так, щоб вона зрозуміла як слід. — Є речі, яких не можна робити. Ти це знаєш. От ти не виходиш за мене заміж, і я тебе розумію, хоч і не можу з цим погодитись.

— Гаразд,— сказала дівчина.— Але візьми хоч один на щастя.

— Не можу. Вони занадто дорогі.

— I портрет не дешевий!

— Це інша річ.

— Так,— погодилась вона. — Твоя правда. Здається, я починаю розуміти.

— Я прийняв би від тебе в дарунок коня, якби я був бідний, молодий і добре їздив верхи. Але нізащо не взяв би від тебе машини.

— Так, тепер я нарешті зрозуміла. Куди б нам піти, зараз же, негайно, щоб ти міг мене поцілувати?

— У цей завулок, якщо тут не живуть твої знайомі.

— Мені байдуже, хто тут живе. Я хочу, щоб ти пригорнув мене міцно-міцно й поцілував.

Вони звернули у глухий завулочок і дійшли до самого кінця.

— О Річарде,— сказала вона. — Мій любий...

— Я люблю тебе.

— Будь ласка, люби мене.

— Я тебе люблю.

Вітер шарпав її волосся і закидав йому за шию, і він поцілував її знову, відчуваючи, як шовковисті пасма б'ють його по обличчю.

Раптом вона рвучко випручалась, глянула на нього і сказала:

— Ходімо краще до «Гаррі».

— Ходімо. I граймося в славетних людей?

— Авжеж,— сказала вона. — Граймося, ніби ти — це ти, а я — це я.

— Гаразд,— сказав полковник.

Розділ XXXVII

У «Гаррі» нікого не було, крім кількох охочих випити зранку, яких полковник не знав, та двох барменів, що порядкували за стойкою.

А бували години, коли бар наповнювався знайомими так само нестримно, як зростає приплив під горою Сен-Мішель. Різниця лише в тому, думав полковник, що години припливу змінюються щодня, а години напливу до «Гаррі» незмінні, як Грінвічський меридіан, метр-еталон у Парижі або самовпевненість французьких вояк.

— Ти знаєш когось із цих охочих прополоскати вранці горлянку?— спитав полковник.

— Ні. Сама я зранку не п'ю, тож ніколи їх не бачила.

— Їх одразу змиє, коли почнеться наплив.