Слава ЗСУ!

— Як ти посмiв ворушити мiй спокiй! Як ти посмiв для дiй своїх мерзенних обрати мiсце смертi й печалi! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, пiдлий Слимаковi Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану i заберу тебе навiк iз собою… Геть звiдси! I забудь сюди дорогу!

Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.

Кущi враз зiмкнулися, i колишнiй клоун зник так само раптово, як i з'явився.

— А-а-а!…- здавлено закричав Слимаков i, спотикаючись, кинувся навтiки.

Коли все стихло, кущi знову розсунулися i вийшов усмiхнений Стороженко.

— Ну як?

— Ой! Я й сам так злякався, що… — Чак перевiв подих. — А як… як ви це робите? Як ви говорили?

— Дуже просто. Це так зване «чревовiщання». Колись виступав з таким номером… Слимаков вас бiльше не чiпатиме, будьте певнi. Ну, гаразд, ходiмте.

— Спасибi. Спасибi вам, — вдячно закивав Чак.

— Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людинi, яка, менi здається, не байдужа до цирку. Чи не так?

— Авжеж. Авжеж.

— Взагалi, поважаю юних i дружу з ними. — Колишнiй клоун якось особливо, сонячно усмiхнувся (вiд очей запромiнилися зморшки). — Молодшi школярi, яких чомусь називають дiтьми, — найщирiшi друзi цирку. Вони нiколи не освистують артистiв. — Усмiх враз погас на його обличчi, наче на сонце найшла хмара, але вiн одiгнав її. — А ще поважаю тих, хто вмiє щось робити, майстрiв поважаю. Цi теж нiколи не освистують артистiв, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.

— Хочу. Я теж дуже поважаю майстрiв, — Чак чомусь затнувся i повторив: — Дуже.

— Ходiмте. Це недалеко. На Дмитрiвськiй.

Вони вийшли з Ботанiчного саду, перейшли Безакiвську i повернули бульваром униз до базару.

Я летiв над ними мiж двома рядами тополь, i очам моїм одкривалася манлива святошинська далечiнь, куди вело рiвне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсiнькi iграшковi трамвайчики.

Вони вийшли на Дмитрiвську вулицю, забудовану внизу одно- й двоповерховими будинками (тiльки далi вгорi, де ковбасна фабрика, здiймалося кiлька високих кам'яниць).

Бiля вiдчинених навстiж дверей, що прямо з хiдникiв вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кiмнат, сидiли на стiльчиках

i ослонах сивi бабусi та примруженi, в чорних круглих шапочках дiдусi, перемовляючись одне з одним через вулицю.

Бiля порогiв джмелями гули мiднi лискучi примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях i шкварчало на чорних, закiптюжених сковорiдках.

Бiля шостого номера Стороженко спинився.

— Трохи зачекайте, я гляну, чи є i чи можна. Я миттю.- I закульгав у двiр.

Чак лишився бiля порожньої вiтрини замкненої на великий висячий замок крамницi.

Зсередини вiтрини до скла була прилiплена рекламна об'ява:

"ЧАЙНО-КОЛОНIАЛЬНИЙ МАГАЗИН

В. М. Бублик-Погорiльський

(фiрма iснує з 1888 року).

Сповiщаю шановних панiв покупцiв, що в магазинi завжди свiжi товари, як-то: чай рiзних фiрм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелi, варення, мармелад, печиво, цукор-рафiнад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пiсок.

Усi товари беруться мною з перших рук у найкращих фiрм.

Хто купує чай, тому робиться знижка i видається премiя.

Важливо любителям — кофе мелеться електрикою.

З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорiльський".

У вiтринi, крiм брудного кота, що грiвся на сонечку, та купки смiття, не було нiчогiсiнько. Полицi магазину теж були порожнi.

"Бач, — подумав я. — Не допомогла нi премiя, нi першi руки, нi електрика. Видно, знову погорiв Бублик. От що таке приватна власнiсть".

З двору визирнув Стороженко.

— Ходiмо.

Чак, а за ним i я пiшли у двiр, захаращений ящиками, бочками та рiзним мотлохом.

Посеред двору розпросторилася велика калюжа.

— От по цих камiнчиках ступайте, по камiнчиках, — пiдказував Стороженко.

Але хоч як старався Чак, вiн усе-таки тричi ступив у калюжу.

"А добре бути нематерiальним", — подумав я, легко пролiтаючи над калюжею.

Потiм Чак i я спустилися за колишнiм клоуном по крутих схiдцях у пiдвал, де шумiв примус i чувся залiзний передзвiн.

— А-а, заходьте, заходьте, пане гiмназист, прошу, як ваша ласка, ввiчливо пролунало з темного кутка.

I назустрiч Чаковi пiдвiвся згорблений головань у дротяних окулярах.

З-пiд закiптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярiв примруженi лупатi очi.

— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзi П'єра нашi друзi. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гiмназиста. Бачите, якi чорнi.