Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Загадка старого клоуна

— Га? По-моєму, я генiй. Га?

— Га? — в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся. — Здається, таки генiй. Можна спробувати! — I, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?

— Я… я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.

Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.

— Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив, — це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! — ударив у головi дзвiн…

РОЗДIЛ V

"У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" — Що менi вашi переживання!

Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.

— Га? Що? Що сталося? Чому… — спитав я здивовано.

— Нiчого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв — це не двадцять.

I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:

— Ага. Менi треба вже йти…

Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.

— Спасибi тобi…

— За що менi… — зашарiвсь я. — Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.

— За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся, — таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку. — До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?

— Зможу. Авжеж. До побачення.

Вiн уже збирався йти i раптом затримався:

— I ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?… Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця… Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?

— Домовились.

— Ну, тодi бувай!

— До побачення!

Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.

I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.

У мене похололо в грудях.

Ой!

Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев'ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.

Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.

Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?

Це ж тiльки в книжках та в кiно люди в минуле потрапляють. А в життi з теперiшнього тiльки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всiм вiдомо.

Ой!…

Може, я з глузду з'їхав?

Нi, не вiрю! Ненормальнi нiколи про себе так не думають. Ненормальнi завжди себе абсолютно нормальними вважають.

Значить, гiпноз. Чи щось таке подiбне.

Але яка ж сила в тому гiпнозi, чи що воно там таке!

Ну цiлковите вiдчуття реальностi. Живе життя та й усе.

Так чiтко я бачив i Чака-гiмназиста, i колишнього клоуна Стороженка, i прилизаного Слимакова, i майстра Йосипа, i його тiтку, i весь отой вируючий базар, i вiтрину Бублика-Погорiльського, i маленькi трамвайчики, i все-все iнше.

Не знаю, скiльки я просидiв на лавцi бiля цирку, поки отямився цiлком. А привiв мене до тями голод. Я раптом вiдчув, що дуже хочу їсти.

Я схопивсь i побiг на тролейбус.

Всупереч моїм сподiванням, матiр застав уже вдома. Але вона була так стомлена i так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлiнна, самолюбива i страшенно старається, щоб не пасти заднiх на фабрицi), що не звернула уваги на моє збудження. Тiльки сказала:

— Що ж ти, Стьопочко, бiгаєш, синку, голодний? Гляди, зовсiм охлянеш.

Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!