Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ну то хай їм грець, американцям, давайте поговоримо за нас. Ви ще й досі не вірите, що національну ідею неможливо сформулювати однією фразою? Гаразд. Давайте спробуємо простішу вправу - сформулюйте одним словом сенс свого життя. А однією фразою? - тільки серйозно. А однією книжкою? Побоюємося, що навіть в одній книжці сенс буття пересічної людини не напишеш. Треба брати частинами - трошки з одного автора, трошки з іншого, і все одно залишиться багато місця для нових ідей. Якщо сенс буття людини можна висловити одним словом, значить, його буття не має сенсу. Значить, це даун, який сидить, висолопивши язика, і пускає слину.
Нам часто доводиться читати резюме кандидатів на вакантні посади. Усі вони відповідальні, як один комунікабельні, кожен працьовитий. А насправді? Усі різні. Навіть двоє комунікабельних людей насправді виявляються зовсім різними - комунікабельними, але кожен по-своєму. Це вам простий приклад застосування маркетингового підходу до життя людини.
От бачите - навіть на відносно простому прикладі простої людини принцип гасла не працює. А на прикладі нації? Отож-бо. Ми часто повторюємо картярську приказку: “Бог не фраєр”. А зараз додамо: і не маркетолог. І те, що він про нас думає, не можна написати на транспаранті. Митці та філософи тільки намагають-ся наблизитися до цієї Божої ідеї у своїх творах та роздумах і той, кому вдається вкласти у стіни нашого Храму бодай камінець - найщасливіша людина у світі. Ми пишемо, малюємо, складаємо музику і прислухаємо-ся - вгадали, чи ні? Резонує, чи ні? Це ВОНО, чи знову мимо? А тоді знову пишемо, малюємо, складаємо музику. І ті твори, де вгадали, знаходять своє місце у культурному полотні, а ті, де не вгадали, - забуваються. І так сотні років, сотні людей, тисячі творів усіх видів мистецтва - театру, кіно, літератури, музики, живопису, скульптури. І усе це разом називається національною культурою.
Таким чином, доходимо логічного висновку: єдиним формулюванням національної ідеї є національна культура. Національну ідею не можна написати у вигляді гасла. Її треба відчути. Будь-яка нація має національну ідею. Туареги мають, українці мають, кримські татари мають. І бреше гебешник Путін, що Росія її не виробила. Він просто неписьменна людина, не читав Толстого, Достоєвського та Тургенєва. І Кучма бреше, що національна ідея не працює - ще й як працює! Щодня та щохвилини. І Табачник бреше про добробут, і Гітлер - про “Майн кампф”.
Як зрозуміти національну ідею українців? Прочитати класику та спробувати знайти там не лише боротьбу проти кріпацтва. Послухати музику й почути не тільки “Ти ж мене підманула”. Зазирнути у роботи Білокур глибше за намальовані червоні прапори. Прочитати сучасних авторів і відшукати, що вони мають спільного з Франком та Українкою. А таки мають!
Непросто, скажете ви. Непросто. А ви хотіли дізнатися думку Господа про себе з підручника для сьомого класу? Іноді для цього не вистачає цілого життя.
І тих, кого задовольняє життя у координатах “купи-продай”, ми навіть не агітуємо - купуйте собі і продавайте, хай ці два слова і будуть вашою національною ідеєю. Ну а решту запрошуємо продовжити дослідження ідеї української нації. Аби разом з Шевченком розібратися, для чого нас послав у світ Господь Бог.
Аби стати українцями.
Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті,або Симон Петлюра, як мірило сучасного стану української критики
Потрапила нам якось до рук збірка творів модного на початку ХХ сторіччя публіциста, такого собі Симона Петлюри (Київ, Видавництво “Дніпро”, 1993 р.). Дуже мало політики й несподівано багато критики, у тому числі літературної. Читання цікаве до нестями і водночас трохи дивне, особливо для нас, споживачів сучасної публіцистики.
Найсильніше враження справив загальний тон публікацій, який на сьогодні виглядає нереально поважливим. Коли читаєш, як автор сподівається, що його “скромна думка” знайде відгук серед читачів, або що зауваження “стануть у нагоді автору”, перед очима сам по собі вимальовується образ непротивленця злу насильством або хіпі-проповідника.
“Невже це той самий Петлюра, головний військовий ідеолог УНР? - запитали ми в себе. - Бути не може!”
Та ні, начебто той самий. Героїчний Симон Васильович. І портрет схожий. То у чім же справа? Вже хто-хто, а він не повинен був нітитися перед письменниками, а тим більше перед читачами. З вершин своєї особистості, цей велет мав би кидати разючі блискавки, а не вибачатися, немов провінціал під час творчої зустрічі зі столичною знаменитістю.
“Що ж із ним сталося?” - замислилися ми. І почитавши трохи далі, раптом зрозуміли - це не з ним сталося, це з нами сталося. Ми надто звикли до сучасних українських стандартів публіцистики і безнадійно зіпсували свій смак.
