Слава ЗСУ!

На флоті матросів, які прослужили півроку, раніше називали “черпаками”. Саме “черпаки”, розмовляють через губу, вдають із себе морських вовків і активно роздають шалбани новачкам, прикриваючи свою недосвідченість та самоутверджуючись таким немудрящим чином. Мусимо констатувати - українська критика небезпечно хвора на синдром “черпака”. Переконані у своїй геніальності, але не маючи досить професіоналізму, публіцисти бояться бути щирими. Вони просто ховаються від читацької оцінки за мурами скепсису та іронії. І найяскравішим доказом цього слугує повна відсутність в українських ЗМІ якісної позитивної критики.

Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка, баба Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, так само, як і гучність голосу, була тим більшою, чим дальшою ставала відстань до об’єкта, так би мовити, критики.

А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, порівняння, образи подавай, історичний, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють подібним арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не потикаються.

Щоправда, є у нас цілий сектор того, що умовно можна все-таки назвати позитивною критикою. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують об’єкт рецензії точно так, як стриптизерки - жердину. Спираючись на твір, критики демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами - хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає, хто найдовший ланцюжок асоціацій, нібито навіяних твором, складе, хто вигадливішим буде у епітетах або алегоріях. У подібний спосіб в Україні заведено відгукуватися про видання визнаних авторитетів, особистих знайомих та закордонних авторів. Але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.

Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати виключення з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. Шукаємо й далі. Хто знає - відгукніться.

Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як роботодавці. Бо відродили і щодватижні видаємо на-гора газету “Друг читача”. Її передплачують у звичний для всіх спосіб, через каталог “Укрпошти”, а тому коло читачів - звичайні українські люди, більшість з яких живе у невеличких містечках та селах. Вони знаходяться далеко від мейнстриму літературної інформації. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок - яку книжку вибрати. Так само, як і іншим, значно більш затусованим читачам. Бо, слава Богу, кількість книжок, виданих навіть українською мовою, виключає можливість бодай половину з них перечитати. І на наших критиків покладається функція перш за все первинного сортування книжок. Функція кваліфікованої дружньої рекомендації. І саме такої, дружньої рекомендації чомусь на українському ринку рецензій катма. Ми навіть не в змозі показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”.

От і виходить, що лідерами у сучасній літературній критиці поки що виступають журнал “Афіша” та решта його глянцевих побратимів з читацького сектору “для тих, кому нєфіг дєлать”. При всій невибагливості літературних прийомів із рецензій на їхніх сторінках завжди зрозуміло, яку книжку варто брати з собою у відпустку, а яку треба напружитися і прочитати з міркувань престижу.

Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у нагоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.” І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.

Телекритика, www.telekritika.kiev.ua, 2004 р.