Слава ЗСУ!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Увечері після заходу сонця Ганнуся низько запнулася хусткою, щоб менше хто її впізнавав, як зустріне когось, нап'яла стару свиту, взула розтоптані чоботи — бабуся та й годі, — зрихтувала до кошика трохи харчів — шматок сала, хліба, кілька варених картоплин, навіть горнятко борщу. В останню мить ще згадала за свічку, взяла сірники й вирушила до Високої Греблі.
Те, що хтось покликав її саме туди, гріло в Ганнусі надію побачити Веремія, бо то було їхнє місце.
Урочище Висока Гребля лежало верст за три від села, там, на пагорбі, стояв вітряк Веремієвого дядька Трохима, котрий теж подався до лісу. Щось манливе було в тому вітрякові — він притягував Ганнусю ще дівчинкою, вона часто бігала туди послухати вітер у крилах, подивитися, як обертається величезний камінь і сиплеться з рукава пахуче борошно. Ганнуся бачила, як велике колесо крутить триб із дерев'яними зубами, від чого все тут двигтіло й ходило ходором, але ніяк не могла собі пояснити, чому воно крутиться і виграє в раменах таємничим голосом вітру. А одного разу вона там таке уздріла, що — матінко рідна! — хтось живий приліпився до крила й кружеляв по колу, опинявся на самім вершечку вниз головою, а потім злився з раменами і став невидимим у шумовинні вітру. Дядько Трохим злякався, потяг за мотузку гальмо й зупинив млина.
Ганнуся впізнала того шибайголову, який змагався з вітром, — то був Ярко, найдужчий у селі парубчисько, що жив біля Кривого Узвозу. Про нього що завгодно можна було почути, казали, що він розгинав руками підкови, кулаком забивав у землю кілки, міг подовгу стояти на голові, вигинатися колесом і котитися куди йому треба, а то якось підліз під бугая, взяв того за передні ноги й підняв над землею. Бугай так перелякався, що потім, люди казали, сахався навіть корів. Але то пусте, ось де небачене диво — хлопець став вітром, розчинився у ньому, став вихором, веремією, бо, видно ж, недарма він і звався Ярком, по-дорослому — Веремієм.
Похитуючись, він зійшов на землю з крила вітряка, довго дивився стуманілим поглядом на Ганнусю, потім ні сіло ні впало спитав:
— Хочеш теплого борошна?
— Хочу.
І вона їла тепле просяне борошно прямо з його руки, як лоша.
— А хочеш — підемо вниз на берег і нап'ємося з джерела?
— Хочу.
І вона пила воду з його пригорщі.
— А хочеш покружляти отак зі мною?
— Хочу…

Того ж вечора вона злилася з вітром, їй було зовсім не боляче, тільки солодкий страх пронизував тіло, як на гойдалці понад безоднею, коли душа стискається в макове зерня.
Ярко пообіцяв, що коли вони поберуться й стануть на ноги, то відкупить у дядька Трохима цього млина. Але невдовзі Ярка постригли в солдати. Повернувся він через довгих шість років, бо після німецького фронту ще воював у кінно-гарматному дивізіоні Армії УНР під командою полковника Алмазова. Коли в листопаді двадцятого петлюрівці відходили за Збруч, Ярко вирішив пробиратися додому: краще пропасти, ніж іти з ганьбою на чужину. Він повернувся цілий-цілісінький, з одним невеличким шрамом, та й то у такому місці, що його могла побачити тільки Ганнуся. «Боже! — сплеснула вона в долоні, коли вгледіла вперше. — А якби…» — «Я б тоді застрелився, — сказав Ярко. — Прямо з гармати».
Вони одружилися, взялися будувати нову хату, вже й верх викинули, та прийшли денікінці й усе пустили за димом. Тоді Ярко подався до лісу. «Я недалеко, не плач, — сказав він Ганнусі. — Буду навідуватись».
Невдовзі всі почули про отамана Веремія. Отаман-вітер. Сьогодні він у Гунському лісі, а взавтра вже на станції Фундукліївка перевіряє документи в більшовицьких комісарів чи десь під Златополем товче продзагін, який виїхав дерти «развйорстку»[*].
Додому навідувався зрідка. Одного разу прийшов уночі з чужим, схожим на сову чоловіком, який мав ширшу, ніж довшу, голову й закандзюбленого носа. «Не бійся, Ганнусю, це Чорт, — сказав Веремій. — Гарний хлопець, то він тільки зверху такий набурмосений». Чорт спробував усміхнутися, проте став ще страшнішим. Повечерявши, він пішов надвір вартувати отаманову ніч. Це було чотири місяці тому, вони любилися довго й жадібно, після того вона завагітніла і прийняла це як Божу ласку. Шкода було, що минуло стільки часу, а про це досі не знав Веремій.