Слава ЗСУ!

* * *

А виставу зіграла сама доля, яка послала Чорному Воронові третю зустріч із жінкою, що розбудила в ньому приспаний гонор. Щоразу вона була інакшою, невловно інакшою, тільки знайома ще з першої зустрічі іронічна посмішка і зараз тремтіла в її сірих очах. Тіна бачила, як, перш ніж підійти до неї за лаштунками, він дістав з кишені хустину, витер руки, чоло. Ще раз роззирнувся довкола, чи ніхто не помітить їх разом.
— Мені не сниться? — спитав.
Збіса гарною була ця керівниця аматорського драмгуртка і хористка — гіпюрова блузка з рукавами-буфами робила її поставу ефірною, високий комірець відкривав недоторканно білу шию, а з-під напуску-німба короткої зачіски дивилися такі вельможні очі, що він мимоволі звернувся до неї на «ви».
— Звідки ви, Тіно?
— Звідтіль, — сказала вона. — І все ближче до вас, пане отамане. Я тепер учителюю в Лебедині.
— У Лебедині? Вчителюєте?
— Ви, мабуть, і не знали, хто я за освітою.
— А що я взагалі про вас знаю? Хоча… одного разу ви дали мені урок на все життя. Тіно… Тіно… Чому Бог зводить нас тільки па мить?
— Але ж зводить.
— Якби я знав, що ви будете тут… Пробачте. У вас тепер можуть бути неприємності.
— Пусте. Ви ж нас примусили це робити, хіба ні? — і знов цей іронічний усміх.
— Скажете, що співали під страхом смерті. Можливо, так би воно й було, якби…
— Що?
— Якби відмовилися. Прощавайте, Тіно. Мені пора.
— Прощавай, отамане, — холодно, хоча й на «ти», сказала вона. — Дасть Бог — побачимося. — Точнісінько так вона колись попрощалася з ним біля ресторану «Софія» в Умані.
Він повернувся й швидко пішов. Та враз почув її оклик:
— Отамане, не задавайся!
Оглянувся, здивовано скинув бровами.
— Бачу, ти так нічого й не второпав.
— Що?
— Це я все придумала, — сказала вона. — І виставу, і все це збіговисько.
— Он як!
Але Ворон спершу її не зрозумів. А коли дійшло — остовпів.
Ось чому все лягло так у масть.
Злість зганяв на недобитках червоної залоги, що охороняла цукроварню. Саме тоді хлопці, упоравшись із «радімими», підвели до колоди китайців. Їх також потримали під дощем — стояли мокрі як хлющі й цокотіли зубами. В одного з них голова спереду була голомоза, а на потилицю спадала туго заплетена косичка. Він гордо тримав цю круглу, як кавун, довбешку і не трусився.