Слава ЗСУ!

Мудей ішов тихим кроком і, видно, шельма, дрімав, бо не любив ледачого ходу, а Ворон притримував повід, сам ще не знаючи, куди йому спершу звернути. Кортіло раніше добутися до свого гніздовища в Лебединському лісі, побачити, хто з його хлопців уцілів після тієї катавасії під Старосіллям, та й себе показати, бо чутка пішла, що не розминувся зі смертю. Он і Дося очам не повірила, уздрівши його живого, на радощах подарувала свою шапку, що пахне дикою орхідеєю, кадилом духмяним, Досею і… минулою ніччю. О, то ще та бестія!
До Лебединського лісу — то так, туди йому й лежала дорога, але заразом підкралась охота прогулятися Холодним Яром. Та заодно, може, глянути хоч одним оком на «Мотрю»[*], чи не зібралися там зимувати бурлаки[*]?
Ворон не став розпитувати Досю, де на цю зиму рили землянки (а рили нові неодмінно після того, як заломилися навіть отамани й чимало козаків пішло на амнестію), — не годилося дознаватися про місце зимової оселі тим, хто тут не лишався до весни. А хто був дуже цікавий — міг схопити кулю тільки за це, хоча й не мав злого умислу. Тож і Дося, либонь, не знала, де саме холодноярці пішли під землю, а могла, бестія, й знати — що їй, як вона здатна в одну ніч побувати і в Холодному Яру, й на Ірдинських болотах, і… в хаті сліпої Євдосі з її ворожбитськими чарами. Причому навіть сліду по собі не лишила, Ворон ніде не нагледів відбитків копит її легкого, як тінь, коня, мовби і він разом із Досею пройшов над снігом і над болотом. Зосталася лишень ця дика гіркаво-солодка пахощ, що досі гуляє у нього на губах і під шапкою…
Він дістав кисет, скрутив довгу товсту цигарку ще з того самосаду, що йому підсипав Вовкулака незадовго до їхнього бою під Старосіллям. Добрий тютюнець трапився, продирав до печінок, а не розійшовся досі тому, що майже місяць Ворон не курив, поки Євдося повертала його з того світу. Він креснув сірником, глибоко затягся, відчуваючи, як злегка паморочиться голова.
Трохи відвик од міцного диму, та хай — переб'ємо цей грішний дух ворожбитської ночі, сказав собі Ворон. Спом'янемо краще козака Вовкулаку, що знався на доброму тютюні, нічних багаттях і таємницях смерті…
Ворон ще тоді, у загоні Гризла, швидко вгадав, що в цьому хлопцеві з хижим ротом причаїлася якась підспідка, котра не давала йому спати. І тільки недавно, коли вони збиралися на чергове «погуляння багатими селами» з червоним прапором, Вовкулака при нічному багатті сам виповів Воронові свою таїну. Ніби передчував загибель і хотів висповідатися.
…Його молодший брат був красенем на всю Звенигородку.
Так буває іноді: два брати чи дві рідні сестри ніби й схожі між собою, видно, що тієї ж породи, але одне вдасться як намальоване, а друге — наче підкинули. Про Вовкулаку казали, що він народився вночі під час затемнення місяця, через те вийшов таким, що тільки вити на місяць. Але молодшого брата Куземка він любив страшенно. Може, навіть дужче за себе: був йому і за няньку, й за мамку, і за сторожа-охоронця. Вони до Гризла разом прийшли. Куземко не був якимось мазунчиком — тямив і шаблю тримати, і на коні сидів, як улитий, і не боявся заглянути в очі смерті. Дівчатами міг би перебирати як душа забажає, та, бач, не на те повернуло — присохла його душа до такої фурії, що плюнь і розітри. Закохався Куземко в Борухову Цілю — дочку стрижія Боруха, що тримав цирульню біля заїзду Винокура.
Ціля була цікава жидівочка — тонка, як та голка, а груди наче позичила в кого чи підмостила дві дині, що аж розпирали рипсову блузку. Ще більшим у Цілі був рот — аж до вух; губи повні, очі чорнющі, дивись, так і пришпилить тебе до своєї спідниці тими очима. А спідничка у неї теж була за останнім фасоном — довга, із синього ситцю, з широкими шлейками. І то як тільки вибився Куземко в парубки, помітив Вовкулака, що він до цирульні вчащає, стриже в Боруха вже стрижену голову, косуючи оком, чи не війне де спідницею Ціля. Видно, сучка, приворожила його, це ж легше за все — підібрати жмутик волосся, а далі роби із хлопцем що хочеш.
Одного разу Куземко не застав у цирульні Боруха, а тут якраз підвернулася Ціля й так, ніби жартома, сама напросилася його підстригти. Той дурень усівся в крісло, Ціля обгорнула його запиналом, приємно торкаючись пальчиками до шиї, застрекотала ножицями, а далі й дві пружно-м'якенькі дині, мов ненароком, лягли йому на плечі. Куземко пропав. Коли Ціля запропонувала йому ще й поголитися (вперше в житті!), він тільки кивнув. Ніколи не думав, що дотик холодної бритви до горла може так хвилювати.
Куземко так і не вилазив би з тієї цирульні, та настали інші часи — у Звенигородку прийшли червоні, потім німці й гетьманці, за ними денікінці, далі петлюрівці, тоді прокотилася кавалерія Першої кінної армії Будьонного, яку перекидали до Криму на Врангелівський фронт із дозволом «самопостачання» дорогою через Україну. І кожне тобі мало діло до бідного жида: дай, дай, дай! До суцільного погрому, правда, не дійшло, але пір'я літало й над заїздом Винокура, і над бакалійною лавкою Ліхтера, і над мануфактурою Шаєвича, і — чим уже вона їм заважала? — над цирульнею Боруха.
Такий час людей змінює швидко. Коли в містечку, як то скрізь повелося, організувався загін жидівської самооборони (вони назвали його «Красниє соколи»), Куземко був уже з Вовкулакою в отамана Гризла, а Ціля поміняла синю спідницю з широкими шлейками на рудо-зелену; плисову блузку — на шкіряну жакетку з мавзером при боці, на голову пов'язала кінцями назад яскраво-червону косинку. І хоч загін самооборони очолював Перчик Нухим, він не мав того авторитету, який мала Ціля Борух. Вона колінами відчиняла двері начальників ЧК, воєнкому, ревкому, продкому, тим більше, що там засідали переважно її одноплемінники, які до всього ще й не проти були залізти під Цілину жакетку, перевірити, чи то справді там таке багатство дихає, чи сховано гарматні ядра. Але навіть вони боялися Цілі.
Коли вона проїздила бруківкою центральної вулиці на білому в чорних латках жеребцеві, люди крадькома хрестилися і відверталися, бо вже всі знали про її мордовню. У підвалі бакалійної лавки Ліхтера, де тепер містився штаб самооборони, Ціля особисто проводила допити своїх ворогів, переважно заручників, чиї родичі пішли до лісу. Викликала батька, матір чи сестру й питання ставила прямо: якщо ваш син (чи брат) не з'явиться тоді-то й тоді до нас на розмову, вас буде розстріляно.
Не з'являвся — розстрілювали заручників у піщаному кар'єрі біля Тікича.
З'являвся — розстрілювали також, тільки вже разом із сином чи братом.
І ось черга дійшла до Куземка.
Цікаво, що їхній матері Ціля наказала покликати лише молодшого сина, хоча знала, що в лісі гуляють обидва брати. Той, нічого не сказавши Вовкулаці, поїхав до Звенигородки. Тобто сказав, що провідає матір, а про Цілю — ні слова. Ну, ні — то й ні. Але повернувся Куземко на місце постою, як п'яний. Що випив — не чути, тільки якийсь не такий, як завжди. Щось темне бродило в ньому, каламутило розум і серце. Не знав тоді Вовкулака, що завела Ціля й брата його до підвалу під бакалійною лавкою Ліхтера, тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю.
Після того минуло скількись там днів — знов Куземко додому проситься: помитися йому треба, перевдягтися, своїх перевідати. Гризло, як не було гарячого діла, відпускав козаків у такій потребі, любив чепурних, казав, що кожен повинен мати кілька пар запасної білизни, щоб не заводилась нужа. Але Куземко дуже вже часто просився додому, аж недобрі думки почали навідувати Вовкулаку. Питає брата, як там удома, той тільки плечима знизує, мовляв, усе добре, все по-старому.
А тоді почалося: спершу каральний батальйон наскочив на них у Попівському лісі, насилу відірвалися, потім «червінці»[*] намацали їх у Демуриному, довелося втікати на Мотринські яри.
Переходячи з місця на місце, загін Гризла потрапив в оточення біля Топильного. Там вони попали під такий гураганний обстріл, що кора злітала з дерев, тріски летіли межи очі, кулі ляскали об стовбури й лопотіли у гіллі, ніби сипалися з неба. Сікли по них з «максимів», ручних кулеметів, рушничні гранати трощили дерева й орали землю. Це вже було мертве кільце, з якого вирвалася, може, половина козаків, розсіявшись на маленькі групи.
Дістав тоді легке поранення і Куземко. Вовкулака побачив його уже з наспіх перев'язаною вище ліктя рукою.
Коли вони знов зібралися під Гусаковим[*], Гризло, покликавши окремо старшин, сказав, що в загоні є зрадник. Це він повсякчас наводить на них червоних карателів. Поки ми його не виявимо, сказав Гризло, ніде не нагріємо собі місця. Треба негайно виставити варту з перевірених козаків і нікого не випускати з табору. Звернути увагу на тих, хто проситиметься з лісу чи спробує відлучитися сам.
У Вовкулаки засмоктало під «ложечкою» — хто викликав у нього підозру, то це Куземко. Коли Вовкулака повернувся з наради старшин, брат сидів одинцем, прихилившись до дерева, і саме закінчував наново перев'язувати рану — один кінець розірваного полотна тримав зубами, а другий незграбно затягував лівою рукою.
— Чого ти не пождав, щоб я поміг? — спитав Вовкулака.
— Пусте, — відказав Куземко. — Там просто вдряпнуло, до свальби заживе.
— А ти що, женитись зібрався? — якось дивно поглянув на нього Вовкулака.
— Чого б це? То я так, до слова.
— Кістку не зачепило? А то міг би з'їздити в містечко до доктора.
— А нащо мені дохтор? — насторожився Куземко.
— Як нащо? Філіц дав би тобі укола, приклав би мазь. А так… Ще й зараження може бути.
— Хай буде, — сказав Куземко. — Тобі яке діло?
— Мені ніяке, я за тебе думаю. Ти ж знаєш, де живе Філіц? Це там… між аптекою і бакалійною лавкою Ліхтера.
— Чого ти до мене причепився? — розсердився Куземко.
— Добре, не буду. Роби як знаєш.
Тієї ночі вогнів не палили. Повечеряли салом із житнім хлібом і полягали спати на вимощених із листатого гілляччя постілках. Вовкулака лежав поруч із Куземком, але не спав й упівока. Як тут заснеш, коли сказав йому майже прямо: я про все здогадуюсь, тікай, брате, поки не пізно. А далі побачимо, що воно буде — спочатку мені треба знати правду.
Куземко, видно, його зрозумів, але ще викручувався. Вовкулака чув, як він нерівно дихає, ворушкається, як прищикнув комарика біля вуха. Однак вставати не вставав аж до ранку — того, чого так боявся Вовкулака, не сталося, і він уже грів собі кволу надію, що даремно так думав про брата.